Розділ 6. Милість принцеси

Магда стиснула губи. Кілька леді й лордів навколо не відривали від них зацікавлених поглядів, тож вона дрібно кивнула після зовсім коротких роздумів. Ще не вистачало влаштувати сцену посеред бальної зали й відмовити лорду – з яким їй ще згодом доведеться мати справу. 

Павана закінчилася, але більшість пар залишилися стояти на своїх місцях – і Магда теж. Тиша звучала зовсім недовго – всього дві короткі миті, в які Магда намагалася зрозуміти, яка мелодія зазвучить наступною. 

Вона не була готова до гальяди – та і лорд де Кастро, здавалося теж. Він, мабуть, хотів танцювати із нею щось повільне, аби розпитувати її далі й втамувати свій інтерес. А ось під час гальяди вони майже не торкалися один одного – заледве перетиналися пальцями тричі за кілька хвилин танцю – натомість невтомно стрибали й мали виконувати один перед одним смішні піруети. 

В дитинстві Магда обожнювала цей танець – бо він був єдиним, де їй не доводилося штучно сповільнювати рухи, намагатися діяти більш витончено й елегантно, ніж вона того хотіла. Що вище вона стрибала, то вправнішою танцівницею здавалася, і Магда не упускала можливості цим скористатися. Звісно, вона не танцювала гальяду вже півтора десятиліття, але сподівалася, що рухи повернуться до неї самі. 

Розчарування на лиці лорда де Кастро застигло, коли він помітив широку посмішку Магди й несмішливий блиск в її очах. За кілька митей і його вираз лиця змінився – в ньому читався інтерес. 

 – Невже ви такий любитель танців? – запитала Магда, присідаючи в реверансі. Лорд де Кастро встигнув тільки кивнути перед тим, як йому довелося відступити від неї на крок і почати підскакувати, як стрибунець, і крутитися навколо своєї осі. Він впер руки в боки й, перескакуючи з ноги на ногу, дивився на неї незадоволено. 

 – Вище, вище! Я не хочу, щоб хтось подумав, наче в мене погана пара для танцю, – підбадьорила його Магда. – Знаєте, за легендою цей танець має проганяти зиму геть. Смішно, що ми танцюємо його на першому зимовому балу. 

Вона не встигла продовжити, бо частина лорда де Кастро закінчилася, і він простягнув до неї руку. Вони схопилися за кінчики пальців один одного, швидко прокрутилися, і тепер чоловік застигнув перед нею, а Магда почала підстрибувати, заклавши руки за спину. 

Це було трохи складніше, ніж вона пам’ятала – зрештою, тоді вона була дитиною, а тепер – дорослою жінкою; але задоволення було таким самим. Навіть, можливо, більшим. Коли Магда танцювала востаннє, її підбадьорювали тільки сплески долонь матері і її голос, що рахував кроки, а тепер десь у стінах грав невидимий оркестр її високості. 

 – Ну, зима тут досить умовна, – посміхнувся до неї лорд не Кастро, нарешті вирівнюючи подих. Він не відривав від неї погляду, і Магді навіть почала подобатися ця увага. 

А зима у Воль-Мунаті дійсно була особлива – найтепліша в усьому королівстві. Там, де за його межами вже дмухали холодні вітри зі снігом, у місті відчувався тільки теплий бриз моря; де на півночі шибки замерзали у візерунках, у Воль-Мунаті починали цвісти лілії. 

Найкращий подарунок її високості від батька – ціле місто, де пори року обернені навпаки, попри усі закони й накази природи. Зима у Воль-Мунаті наставала тоді, коли у решті Естрії панувало літо, а літо наставало із приходом зими. Принцеса Інес не гребувала подарунком і приїздила до своєї столиці кожного зимового сезону – а за нею, звісно ж, їхав і увесь двір. Щонайменше, та його частина, що цінувала хороші веселощі. 

Вона спробувала кивнути де Кастро, але не була впевнена, що той помітив цей рух – не за її постійними високими стрибками, від яких щоки стали вже червоними, а зачіска, над якою Магда працювала пів вечора, вже, певно, перетворилася на кубло. Втім, вона не зважала. 

 – А ви, я бачу, відмінна танцівниця, – зрештою сказав лорд. У його очах була якась ледь помітна насмішка, якої Магда не очікувала там побачити. Після чергового стрибка вона обережно скосила очі в бік – на решту жінок, що танцювали у її ряду. 

Всі вони виглядали зовсім не так, як вона. Жодних розтріпаних кіс і локонів, жодних червоних щік чи суконь, які доводилося притримувати під час танцю, ні. Вочевидь, мода на гальяду якщо не пройшла, то точно змінилася – і тепер жінки не вистрибували так високо, як тільки дозволяли сукні, а ледь відривали п’ятки від землі. 

Магда відчула, як її лице заливає фарба – і цього разу зовсім не від танцю. Вона нарешті помітила і погляди, спрямовані на неї – не так багато, але вони все ж були. Вона могла б зупинитися і почати посеред танцю рухатися так само обережно, як і решта дам, але так, певно, тільки виставила б себе на ще більше посміховисько. Тож, як там говорила її мама – горить сарай, гори й хата. 

Магда посміхнулася лорду де Кастро і підстрибнула ще вище, клацнувши каблуками. Він у  відповідь на це тільки розтягнув губи у кривій усмішці й кивнув до неї із визнанням, а після цього вони знову закрутилися. Коли пальці перетнулися – у ледь помітному дотику, що згладжувала шовкова тканина – її руки наче прострілило іскрами. Але це було так швидко, що Магда навіть не встигла нічого зрозуміти, а в наступну мить вони з лордом де Кастро вже разом вистрибували у повітря.

Помітивши її запал, він також танцював старанніше – стрибав швидше, вище, виконував усі, навіть необов’язкові елементи танцю. Магду на якісь миті охопив шал, якого не мало б бути на королівському балу. 

Наче вони стояли не у залі, повній лордів і леді, а десь у лісі, біля багаття. З босими ногами, що торкалися трави, з легенями, повними весняних пахощів ночі.