Розділ 4. Королівський бал

Магда вступила до бальної зали. Вона не була у таких роками, десятиліттями – і якби не видіння, які постійно нагадували їй про блиск люстр і свічок, вже давно забула б, як це мало б відчуватися. 

Під руку її тримав баронет Гвінуа – попри побоювання Магди, що, протверезівши, він начисто забуде про обіцянку супроводити її на бал, він не підвів. Рівно о сьомій вечора він вже стояв перед дверима салону із бутоньєркою, що магією перефарбував у блакитний – в тон сукні відьми. 

Він був галантним, але неуважним кавалером; кілька разів вона перечіплялася дорогою через довжину материної сукні (в неї не було часу її підрізати) і від падіння її рятувало тільки те, що вона самостійно хапалася за рукав баронета. Той, здавалося, взагалі не помічав її незручностей. 

Щойно вона опинилася у бальній залі, Магда м’яко визволила свою руку з-під ліктя Гвінуа і присіла перед баронетом у легкому реверансі, коли той повернув до неї зовсім злегка здивований погляд. 

 – Мушу відійти, пане, – сказала вона, м’яко посміхаючись. На жаль, зараз на ній не було вуалі, яка могла так вдало приховати її міміку.

 – Для чого? – безтактно запитав баронет, споглядаючи її пустим поглядом. Магда подивилася прямо на нього і з притиском відповіла. 

 – Припудрити носик. 

Гвінуа повільно кивнув, як наче ця інформація ще оброблялася у нього в голові, але у ту мить, коли він підняв голову, Магда вже розчинилася серед десятків леді і їх пишних яскравих суконь. 

Вона проштовхнулася серед двох дам у кринолінах – невже це і справді була остання мода? – і нарешті знайшла собі прихисток за колоною. Тільки коли Магда зупинилася, вона відчула, як сильно калатає її серце – не від швидкого кроку, і не від хвилювання першого балу (хороша ж дебютантка у двадцять п’ять!) – а від того, що він був тут. 

Певно, ще ніколи у своєму житті Магда не опинялася так близько до свого… нареченого. Вона пів життя витратила на те, щоб тікати від нього, а тепер ось нарешті сама його шукає, і від цього прокляття дуже дивно стискало її серце. Не болюче, але у якомусь передчутті. А, може, прокляття тут було і ні до чого – і це просто її нутрощі крутилися від невідомості. 

Вона повільно й обережно обдивилася залу навколо себе. Магда не боялася привертати зайву увагу. Вона була красивою, так, і знала про це; але тут краса важила не так багато – і на сукні Магди було набагато менше дорогоцінних каменів, ніж було прийнято, щоб вона стала цікавою для якогось джентльмена. Вона скоріше скидалася на якусь бідну родичку, що вдягла сукню за модою двадцятирічної давності, а не на перспективну партію для шлюбу. 

Поряд із нею купками стояли молоді дівчата – певно, дебютантки. Чомусь поглядом Магда спробувала відшукати Анішу, але не помітила її, і тоді переметнулася до наступних гостей. Чоловіків було теж чимало, і їх Магда могла поділити на дві категорії: одні, як і вона сама, ховалися за колонами, усіма силами намагаючись уникати пильної жіночої уваги. І боялися вони радше не юних дівчат, а їхніх матерів, які так прагнули засватати своїх доньок ще на першому ж балу. 

Друга ж когорта – це ті, які теж мріяли бути засватаними з тих чи інших причин. Вони, як павичі, розгулювали залою, намагаючись з усіх боків показати свої принади – чи то красиве лице, чи то дорогий одяг. І дуже рідко ці дві речі поєднувалися в одному джентльмені.

Втім, була ще й третя, найменш численна групка чоловіків, які, розкидані по всій залі, зовсім не привертали увагу. Батьки, брати, дядьки – всі ті, хто з не меншою впертістю, ніж матрони, намагалися видати своїх родичок заміж. І Магда проминала такі купки балакунів дуже швидко, навіть не зупиняючись, щоб поглянути на них вдруге; але в якусь мить погляд її застигнув, і вона вже не могла відірвати очей. 

Вони стояли прямо посередині зали, але навколо зовсім не товклися люди – радше оминали їх, наче група із п’яти людей була небезпечним айсбергом серед океану. Двоє старих лордів, леді у дивному головному уборі, юна дебютантка – можливо, найкрасивіша з тих, що Магді доводилося бачити, і… він. 

Побачити його вперше – не через видіння, не через сон, а наживо – було зовсім несподівано. Вона очікувала на бриз, а її тілом пройшовся шторм. Лорд де Кастро виглядав не інакше, ніж Магда собі уявляла – високий, чорноволосий і привабливий; але щось було у його виразі обличчя, щось було у тому, як він примружував свої різноколірні очі; о, лорд точно не був одним із тих чоловіків, якого Магді вдасться легко обдурити. 

…і це було погано. 

Магда знала, що мусить відійти вбік. Знову сховатися за колоною, не показуватися так явно і тим паче – не дивитися так явно. Коли відьма звертає на когось таку пильну увагу, цього важко не помітити. Але водночас вона чомусь не могла відвести від нього погляду. Лорд де Кастро говорив із леді в капелюшку, але кожні кілька фраз повертався до дебютантки, включаючи її у розмову – хоч та і стояла дуже тихо тільки посміхалася добре відпрацьованою посмішкою.

Ким була ця дівчина? Можливо, його наречена? Чи просто дебютантка, яку він зустрів цього ж вечора і вже поклав на неї око? Магда принаймні дуже на це сподівалася – так вона зможе простіше із ним домовитися. 

Вона не встигла зреагувати вчасно; ось лорд де Кастро ще продовжував якусь фразу, повертаючись до старшого чоловіка, посміхаючись, а ось його погляд ковзнув трохи далі й вище і зупинився на ній. Магда застигла, і на мить їй здалося, що цього і не було – що де Кастро переведе погляд далі, але цього не сталося.