Розділ 2. Правдиве передбачення

Аніша відкрила рот і відразу ж закрила його рукою. З розширеними очима вона похитала головою в обидва боки, наче не могла повірити у те, що чула. Матрона ж не була такою стриманою. 

 – Він?! – голосно запитала вона, і видіння розсіялося у мороці кімнати. Магда поспішила непомітно повернути освітлення назад. – Ви впевнені? 

Жінка звучала не надто задоволено, і серце Магди впало. Воно пропустило удар, але потім забилося навіть швидше. 

 – Ви знаєте, хто це? – запитала вона після невеликої паузи, намагаючись зробити свій голос відстороненим і наче незацікавленим. 

Матрона аж задихнулася від її невігластва, і її пишний бюст від цього руху небезпечно сколихнувся. 

 – Звичайно ж! Звичайно ж! Але лорд де Кастро – і моя донька? Це безумство! – сказала вона із принизливою інтонацією, і не було насправді зрозуміло, чи вона стосується цього лорда, чи Аніші. 

Лорд де Кастро. Ось нарешті Магда знала його ім’я. 

 – А що, дозвольте поцікавитися, не так із лордом де Кастро? – підняла Магда брову. Вона все ще тримала в голові образ цього чоловіка – і якщо видіння їй не брехало (а такого ще не траплялося) – він мав би бути бажаним трофеєм у весільних перегонах. 

Його важко було назвати красенем – перш за все через одне жовте око, слід прокляття чи несхвалення богів. Риси його лиця були не зовсім рівними, але безумовно мужніми; та й те, як він стояв, котяча грація його кроків… Магда була переконана, що він мав зводити з розуму десятки молодих дівиць. 

Вона перевела погляд на Анішу і тільки впевнилася у своїй правоті. Та почервонішала, хоч і намагалася приховати це від своєї матері, але на лице їй наповзала збентежена посмішка. 

 – Що не так? – тим часом голосно заявила матрона. – Він не має титулу! 

Магда повільно кліпнула очима. 

 – Але ж він лорд. 

 – О, дворянське звання він отримав від матері, – вставила Аніша, мрійливо посміхаючись. – Але його батько втратив титул маркіза, коли лорд де Кастро був ще зовсім юним. Король відібрав його особистим указом… 

 Магда не змогла стримати свого здивування. Відібрати титул – це крайня межа покарання, яку могла отримати знать. Навіть страта для більшості, як не парадоксально, була б бажанішим варіантом. 

 – Тож він… в опалі у двору? – запитала Магда обережно. Вона не знала, чи це добре для неї. 

 – О, зовсім ні! Він вхожий до королівського палацу і навіть знайомий із принцесою! – Аніша покрутила у пальцях мереживо на кінчиках своїх рукавичок. – А ще він дуже красивий. І навіть це його око… Але я б не пішла за нього заміж, – майже з жалем додала вона. 

Магда подивилася на Анішу із новим інтересом. 

 – Чому ж це? 

 – Він не шукає дружину. Відмовляв усім – навіть герцогині, – останні слова вона ледь чутно прошепотіла, прикрившись рукою, наче хтось міг підслухати. Магда кивнула. У її голові вже вимальовувався образ лорда – і він, здавалося, був не дуже приємним. Бабій, як є – Магда бачила багато таких. 

 – І це все? 

 – О… – Аніша затнулася на кілька митей і почервоніла, кинувши швидкий погляд на свою матір. Вона нічого не сказала, але Магда продовжувала дивитися на неї допитливо, із добрим поглядом через вуаль, і зрештою вона все ж не витримала. – Я і сама не дуже хочу заміж цього сезону. 

Вона сказала це майже з соромом і на кріслі відсунулася якомога далі від матрони, лице якої почало швидко червоніти після цих слів. 

 – Чому ж так? – дружньо запитала Магда, намагаючись не сміятися із надутого обличчя старшої дворянки. 

 – Я… – Аніша дивилася тільки на свої коліна і навіть не сміла підняти погляду. – Я думала вступити до академії. Вивчати магію…

 – Думаєш, чоловік би тобі цього не дозволив? – запитала Магда з інтересом. Сама вона ніколи не думала  про вступ до академії чи університету. А ось про заміжжя – навіть надто часто, і думки ці зовсім не були світлими. 

Аніша не встигла відповісти. Вона навіть не встигла відкрити рота перед тим, як віяло матрони важко приземлилося на столик – так, що кілька срібних монет підстрибнули, а одна взагалі покотилася вниз. Після цього жінка різким жестом розкрила його і почала обмахуватися, але це не зводило червону барву з її шиї й лоба. 

 – Досить! – вигукнула вона високим голосом, що майже зірвався. – Ми вже говорили про це, Анішо! Не хочу нічого навіть чути! І більше… – дворянка відклала віяло і схопилася за груди – точніше, за серце, що ховалося десь за ними. – Більше ніколи не говори про це. Ми ж з тобою домовлялися, правда? Ти знаєш, що у матері слабке серце! Я ж не витримаю, якщо ти поїдеш! 

Магда бачила, що Аніші є що сказати; та й навіть сама вона не бачила логіки у словах матрони. Якби Аніша вийшла заміж, вона б однаково поїхала до маєтку чоловіка – хіба що матрона поїхала б туди прямо за нею. А така перспектива… О, на місці Аніші Магда б вже тікала до Алії, або навіть далі – до самої Сентри. 

Але дівчина мовчала – з викликом, та все ж мовчала. В ній було більше гідності, ніж у матроні, і попри сором’язливість, або ж радше саме через неї, вона не хотіла влаштовувати сцени на очах у Магди. Відьма могла це зрозуміти.