11. Перше фото

Тая

Я крадькома зиркаю на Лук’яна. Він зосереджений на дорозі, веде повільно й уважно, випливаючи з великого затору. Я сиджу біля нього, на пасажирському місці праворуч, де зазвичай сидить Інна. Відчуття таке дивне… Наче я зайняла її місце. Головна підстава думати так — той факт, що ми їдемо до лікарки.

— Хвилюєшся? — запитує Лук’ян і кидає на мене швидкий погляд.

— Трошки.

Насправді мені дуже страшно. Дуже. У мені росте крихітка, яка щоранку нагадує про себе легкою нудотою. Хіба просто не боятися таких змін?

Сьогодні я написала заяву на звільнення з роботи, бо через два тижні Лук'ян завезе мене до Ужгорода.

А ще я вчуся жити сама. Після років шлюбу це так незвично — прокидатися в ліжку наодинці, готувати сніданок лише собі, повертатися вечорами в порожню квартиру. Альберт іноді телефонує мені, але я не відповідаю на дзвінки, блокую його у всіх соцмережах і месенджерах, щоб не писав повідомлень.

Минулої неділі я вперше за багато років була на обіді в батьків сама, без нього. Інна теж прийшла без Лук’яна, бо він поїхав у справах на весь день. І ось в такій атмосфері — я, сестра і батьки — й довелося повідомити про розлучення.

— Давно пора, — схвально сказала мама.

Тато її підтримав. Лише Інна склала брови хатинкою і підтисла губи, зауваживши:

— Мені дуже шкода. Ти впевнена? Може, ще помиритеся? Все-таки залишатися самій… Тобі вже двадцять вісім…

— Не помиримося, — відповіла я. — Я все вирішила.

Зміни несуться на мою голову зі швидкістю світла. Але найбільша зміна — Лук’ян, його присутність у моєму житті. Він пише або телефонує щодня, замовляє мені їжу з гарних закладів, пропонує свою допомогу на кожному кроці.

Так дивно, так дивовижно виходить… Він повільно стає найближчою мені людиною. За всі ці тижні Інна лише раз чи два цікавиться моїм здоров’ям, але він поруч постійно, коли потрібен. Лише він знає все, те, чого не знають батьки й не знає сестра.

І сидячи поруч з ним в авто, я почуваюся так спокійно й безпечно, що дозволяю собі на мить заплющити очі й уявити, що він… мій. Що якби він був моїм чоловіком?..

Господи, ні, я зовсім здуріла.

— Тобі личить, — несподівано каже Лук’ян.

— Що?.. — Я сіпаюся, дивлюся на нього. Шаріюся й белькочу: — Дякую, це моя улюблена сукня.

Він всміхається, кинувши на мене швидкий хитрий погляд.

— Я не про сукню.

— А… Ти про помаду! Це нова, вчора її купила.

— Ні, я про твою усмішку. Навіть не пригадую, коли бачив, щоб ти усміхалася.

— Ну, це… Дякую. Я трохи хвилююся, але я рада, що владнала з Альбертом, і зараз я дізнаюся, як там малюк, тому… Тому ось. Загалом тому, напевно, я усміхалася.

Попри затори, ми приїжджаємо до клініки вчасно. Лук’ян залишається чекати мене в приймальні, а я заходжу в кабінет. Лікарка, до якої він мене записав, — молода білявка, усміхнена й привітна. Вона ставить запитання, розпитує про дату останніх місячних, вираховує термін і ошелешує мене:

— Ви на десятому тижні. Вітаю, чверть вагітності позаду!

За клопотами з розлученням і спробами звикнути до нового життя час минув так швидко, що я й не зогледілась. Подумати тільки, дитині в мені вже десять тижнів! Чверть вагітності!

Я лягаю на кушетку, і лікарка робить мені УЗД. Вона вимірює дитинку, коментує все, що бачить, але я далеко не все розумію. Головне, що в самому кінці після мого запитання лікарка каже:

— Так, все чудово. Плід відповідає терміну вагітності, наразі все чудово. За кілька тижнів потрібно зробити перший скринінг. Вас записати?

— Ні, дякую. Я переїжджаю до іншого міста, тож зроблю це там.

— Гаразд. Вам видрукувати фото?

За кілька хвилин я виходжу з кабінету з першим фото свого малюка. Навіть двома фото — попросила зробити два, щоб одне дати Лук’янові. Я хочу, щоб ми подивилися разом, тому втримуюся і навіть не глипаю на чорно-білі картки у своїй руці.

Лук’ян ходить туди-сюди вздовж стіни приймальні. Піднімає голову, щойно показуюся у дверях, і стрімко наближається.

— Як ти? Все гаразд?

— Так. Ось. Це фото дитини. — Я даю йому одне, а інше залишаю собі, нарешті дивлюся.

На чорно-білій картинці видно продовгасте тіло і голівку — ще не чітко окреслену фігурку, але обриси малюка вже можна трішки вгадати. Я дивлюся і раптом перестаю дихати. Господи. Це ж не просто картинка. Це дитина в мені. У мені! Прямо в мені. Моя дитина. Часточка мене. Але ж як тоді… О Боже.

На очі навертають сльози. Я піднімаю голову і дивлюся на Лук’яна. Він не зводить погляду зі знімка, що тримає в пальцях. Розтуляє рота, щось намагається сказати, але не знаходить слів.

— Це так… Тут… Ну… Ось це… — плямкає і замовкає, плямкає і замовкає, аж доки глибоко вдихає й усміхається. — Повірити не можу. Я стану татом! Це правда… Таю. Дякую. Я такий щасливий! — Він дивиться на мій живіт, прикушує нижню губу, а тоді бере мене за руку. — Ходімо, я завезу тебе додому. Ти, мабуть, стомилася. Або… Ні, спочатку заїдемо пообідати, гаразд?

Ми їмо в ресторані неподалік від клініки. Доки чекаємо замовлення, Лук’ян все роздивляється фото крихітки й не втримується, фотографує.

— Надішлю Інні, хочу, щоб вона побачила. Ти ж не заперечуєш? — каже, зазирнувши мені у вічі.

Моє серце стискається.

— Ні, звісно. Тобто, так, надішли. — Я усміхаюся, але не знаю, чи виходить правдоподібно.

Інна має право побачити, бо фактично… Ну, це ж її дитина, так? Я ж сама погодилася, так? Боже.

— Все гаразд, Таю? — Лук’ян дивиться з тривогою і відкладає смартфон. — Ти щось зблідла.

— Нічого, все гаразд.

Ми їмо спочатку мовчки, але він помічає мою задуму і, здається, намагається розговорити — заводить балачку про Ужгород, розповідає про своє рідне місто з таким захопленням, що я мимоволі починаю слухати з цікавістю і забуваю про тривоги.

Зрештою, хвилюватися зараз немає сенсу. Головне, щоб дитинка була здоровою. Треба думати, як її виносити й народити, все інше потім.