10. Чому не байдуже

Лук’ян

Ми зустрічаємося з Альбертом у тихій кав’ярні, щоб він підписав документи. Назарій Маркович пояснює йому все, показує, де поставити підписи, але цей козел навіть не вдає, що зацікавлений і слухає.

Тая вже поставила свої підписи, і я попросив її довірити решту справи мені. Не хочу, щоб Альберт її нервував, краще владнаю з ним усе сам.

— Чому я повинен це підписувати? — буркає він. — Я не хочу розлучення й розподілу майна. Я казав це Таїсі.

— Розлучення й розподіл майна будуть у всякому разі, — відповідаю. — Якщо все дійде до суду, повір, ти залишишся ні з чим. Не так важко довести, що ти не вкладав гроші в покупку квартири.

Я трохи блефую. Тая казала, що гроші були готівкою, отже суд вийде непростим. Але до цього краще не доводити, бо тоді доведеться вплутати її батьків. Вони їй довіку цього не забудуть. Крім того, у нас немає багато часу — треба все владнати з розлученням, доки в Таї не почав рости живіт.

— Якщо все так просто, то чому ти зараз сидиш тут і пропонуєш мені гроші? — Альберт шкіриться і киває на кейс з купюрами.

— Тому, що Тая буде в небезпеці, якщо ти не віддаси свій борг. Твої боргодавці знають її адресу і все одно не залишать в спокої. Я пропоную тобі просту і вигідну угоду: ти підписуєш ці документи, ми беремо ці гроші, прямо зараз їдемо і віддаємо твій борг, ти забираєш свої речі й даєш Таїсі спокій. Назавжди.

Він потирає підборіддя й кусає губу. Звісно, не хоче розлучатися, але й позбутися голови не хоче. Більше грошей йому взяти нізвідки, тож я вже знаю, чим завершаться наші перемовини.

І не помиляюся. Альберт ще довго огинається, відкручується, набиває собі ціну, але врешті ставить підписи. Я відпускаю Назарія Марковича з документами, а тоді кажу:

— Дзвони своїм бандитам.

Я вже пробив ім’я людини, якій Альберт винен. Цього разу він вплутався не в чергову позику для бізнесу, а в банальний картковий борг — програв у підпільному казино. Придурок. Доки дружина від дев’ятої до шостої гарувала в банку, цей мерзотник мав час на казино. Мені аж руки чешуться начистити йому пику.

— Чого ти раптом став так захищати Таю? — запитує він, коли ми сідаємо в авто. — Запав на мою дружину, га?

— А коли й так, то що? Вона тобі вже от-от буде колишньою дружиною.

— А нічого, що в тебе своя є?

— Це тебе більше не стосується.

— Може, ти ще й трахав мою Таю, доки я…

— Доки ти — що? Доки ти бив байдики, грав у казино, ледарював і скидав на неї свої борги? А, і в перервах між тим аб’юзив її.

Альберт заводиться, починає кричати, і мені ох як хочеться випхати його з авто, але лише зціплюю зуби й везу до бандитів. Не зараз, тримай себе в руках, Лук’яне, треба якнайшвидше з усім покінчити.

Зустріч призначена в непоказному барі на кшталт тих, де розливають по п’ятдесят алкоголікам зі спального району. Вперше в житті буваю у таких місцях, вперше в житті віддаю свої кревні бандитам. На щастя, вони не ведуть зайвих розмов, перераховують гроші, віддзвонюють комусь і проводжають Альберта поплескуванням по плечі.

— Вільний! Приходь ще, як треба будуть зелені, — тільки й гигочуть.

Перед тим, як іти геть, я прошу їх набрати головного і дати мені слухавку. В кількох словах пояснюю, хто я такий і чому віддаю борг за Альберта. Наголошую, щоб не потикали носа до його колишньої дружини, навіть якщо він заборгує знову, — бо вона більше не має до нього жодного стосунку. Чоловік, з яким говорю, коротко повідомляє, що почув мене. Сподіваюся, добре почув.

Ми виходимо на вулицю, й Альберт розвертається до мене спиною, намилюється кудись, але я зупиняю його.

— Сідай в авто, я завезу тебе на квартиру і переконаюся, що ти забрав свої речі.

— Я можу й без тебе.

— Ні, не можеш. Або ти сідаєш, або я скажу Таї, щоб прямо зараз викидала твої пожитки через вікно й міняла замки.

Він сідає, буркнувши:

— Хай тільки спробує викинути мою плейстейшн.

— Найцінніше, що ти надбав, — ігрова приставка?.. Похвально. Альбертчик, тридцять рочків.

Мені в голові не вкладається, що Тая витратила на таке лайно десять років свого життя. Не просто витратила, це лайно ще й зуміло підкорити її своїй волі, змусити жити за його правилами.

Я попросив її поки що нікому не розповідати про їхнє розлучення. Два останні обіди в батьків ми всі проігнорували. Батьки зітхнуть з полегшенням, коли за кілька тижнів дізнаються, що Альберт став минулим для Таї й більше не покажеться їм на очі. Інна теж поки що не знає. Тримати це в секреті від неї не було сенсу, але краще, якщо про таку делікатну справу Таїса розповість сама, коли все вирішиться.

Сьогодні субота, тож вона вдома, але я не дозволю, щоб її Альфонсо наостанок промивав їй мізки, доки збиратиме речі. Тому коли Тая відкриває нам двері, я одразу ж кажу:

— Ходімо вип’ємо кави, доки Альберт збиратиметься.

Вона глипає на мене, на нього. Киває.

— Це таке в нас буде прощання? — ущипливо каже він, заходячи у квартиру. — Після п’яти років шлюбу ось так?

— Я вже сказала тобі все, що хотіла.

— Угу, а Лук’ян ще більше сказав. Він нам тут за посередника тепер?

Тая лише зітхає, бере з тумбочки свою сумочку і взувається, хоче вийти, але Альберт ловить її за лікоть.

— Ти чуєш, що я з тобою говорю?

Мені лускає терпець. Ловлю його руку, відпихаю, ховаючи Таїсу за спиною. Один рух — і цей придурок кричить:

— Ай, пусти!

— Це ти востаннє торкнувся її, ясно? — Підпираю його до стінки, виразно шиплю: — Я тобі власноручно шию скручу, якщо надокучатимеш їй.

Відпускаю його так само різко, а тоді беру Таю за зап'ястя й веду геть, ляснувши дверима за нашими спинами. За дві години сюди приїдуть майстри, змінять замки на дверях — я вже домовився — і з цією главою її життя буде покінчено. 

Ми йдемо до кав’ярні трохи далі по вулиці.

— То ти все владнав? — несміливо запитує Тая, коли сідаємо за столик і я роблю замовлення.

— Так. Як я тобі й казав — борг виплачений, документи підписані. Назарій Маркович нотаріально засвідчив заяву на роздучення і договір про розподіл майна, які Альберт підписав. Зустрінетеся в понеділок, він тобі віддасть документи й пояснить що й до чого.