9. Її рішення

Тая

Лук’ян ніколи не підвозив нас з Альбертом додому. Я вперше сиджу в його автомобілі.

Інна на передньому сидінні, якраз попереду мене, охає і вдає стомлену, просить ввімкнути кондиціонер. Для кого ця вистава? Для Альберта?

— Тобі не занадто холодно? — ввімкнувши кондиціонер, Лук’ян повертає голову до мене.

— Ні, все добре.

— Якщо буде занадто, скажи. Або накинь на плечі мій піджак, біля тебе лежить.

— Дякую.

Він перегинає. Це занадто помітно. Ніколи раніше чоловік моєї сестри не був зі мною таким уважним. Мені слід було сказати йому про це в саду, але не встигла.

«Я точно тобі зла не хочу. Ти носиш мою дитину, й тепер я хвилююся за вас обох. Дозволь мені потурбуватися про тебе й малюка».

Його слова досі дзвенять в моїх вухах, а моє серце від них пришвидшено б’ється. Я хочу його турботи. Мені подобається ця турбота.

Мені досі важко повірити й осмислити, що я вагітна від Лук’яна. Тіло ще не подає жодних знаків, не сигналізує про вагітність, але в голові вже народжується паніка. Як я повинна з усім впоратися? Хіба я зможу... Ні, ні, не думай про це, Таїсо, не думай, нагадую собі.

Лук’ян любить казати, що проблеми треба вирішувати в міру їх виникнення. Напевно, він має рацію. Спочатку мені треба вирішити найнагальніше — поговорити зі своїм чоловіком, розставити всі крапки над і.

Доки їдемо, я крадькома зиркаю на Лук’яна. Мені погано видно його обличчя, хіба що трішки бачу напружені вилиці, а ще — руку, яка міцно стискає кермо.

В якийсь момент Інна кладе долоню на його стегно, погладжує. Я відвертаюся до вікна. У голові кадрами починають крутитися спогади про той день у готелі. Про близькість. Про те, якими ніжними були його руки й губи на моєму тілі, яким уважним він був до мене, як потім обійняв…  Не можна. Про це теж не треба думати.

Авто зупиняється під нашим з Альбертом під’їздом. Мій чоловік виходить першим, навіть не подякувавши.

— Дякую, Лук’яне, — кажу я і швидко виходжу з авто.

Ледь встигаю зробити кілька кроків, як позаду відчиняються інші дверцята й мене гукає сестра:

— Таю, зачекай. На два слова.

За весь сьогоднішній день ми з нею не обмінялися й двома реченнями. Я навіть дивитися на неї не можу. Проте повертаюся.

— Що таке?

Альберт чекає під під’їздом, й Інна відводить мене трохи вбік. Вона усміхається, радісна така, наче справді вагітна, наче справді в її житті, а не в моєму скоро зміни й контрасти.

— Я хотіла тобі подякувати, — шепоче. — Я рада, що все вийшло. Просто дотримуймося плану, гаразд? Я трохи повдаю вагітну, не ображайся. Сама розумієш, так треба. Не варто, щоб у батьків чи когось іншого були запитання.

— Навіщо ти сказала батькам прямо сьогодні? Ми ж ще навіть…

— Вибач, не стрималася. Я вже вважаю цю дитину своєю! — Вона театрально підтискає нижню губу, а тоді зненацька обіймає мене й шепоче на вухо: — Ми з Лук’яном такі раді! Знаю, що ще рано радіти, але все одно дякую, що зробила щасливими мене і мого чоловіка! Я ніколи цього не забуду, обіцяю!

— Я піду вже, бувай.

Я кидаю ще один погляд на авто. У ньому тоновані вікна, Лук’яна не бачу, але майже впевнена, що він дивиться на мене.

Йду до під’їзду, а тоді підіймаюся з Альбертом ліфтом на наш поверх. Весь цей час слухаю його невдоволення обідом у батьків. Цього разу найбільше лайки сиплеться на голову Лук’яна.

— Що він собі думає? Раз у нього бізнес виходить, а я такий невдаха, то можна мене з брудом змішувати, так? А ти ще й шепотілася з ним про щось… І він то вибачення в тебе просить, то піджак пропонує… Що це таке, Таю, га?

Ми заходимо до квартири під його бурмотіння. Тепер все, не можу більше. Не можу більше терпіти.

— Ти не маєш права говорити зі мною таким тоном, — кажу тихо і притуляюся спиною до стіни. — Після того, що ти зробив, не маєш права.

— І що я зробив? — гмикає Альберт.

Він стоїть навпроти, сперши руки на талію, єхидно шкіриться. Дивиться на мене великими очима, наче я сказала щось химерне.

— Вазектомію.

На секунду його брови підстрибують вгору, усмішка зникає.

— Звідки ти знаєш?.. А-а-а… Цей придурок розповів, так?

— А якби не розповів, ти все життя брехав би мені?

— У чому брехня? Ми все одно не планували дітей!

— Ти не планував! Ти! — Я підвищую голос, не можу більше тримати все в собі. — Я просила тебе подумати, а ти пішов і зробив операцію, щоб ніколи не мати дітей. Як ти міг так вчинити поза моєю спиною? Як ти міг? І не тільки це! Борг тим бандитам! Що ти утнув, за що ти винен? Господи… Я не маю більше сил на це все! Не маю!

Я хапаюся руками за голову, повільно сповзаю по стіні. Щоками котяться сльози. Не пригадую, щоб коли-небудь так кричала на Альберта. Не пригадую, щоб коли-небудь дозволяла собі звинувачення й істерику. Слова вперше в житті вириваються з мене з таким надривом, з таким болем.

— У тебе, як завжди, у всьому я винен! — горланить він. — Я все це робив, щоб ми з тобою жили добре! Щоб ти могла піти зі свого банку, щоб тобі не було соромно за чоловіка. Так, не виходить в мене, я ж не Лук’ян! То чого ти так переживаєш? Нащо тобі діти з таким, як я? Я казав багато разів, що не хочу ніяких дітей! Я терпіти їх не можу!

— Але ти обіцяв подумати!

— А ти не мала б мене просити про таке, коли знала моє ставлення до дітей! Я тобі нічого не винен!.. 

Альберт верещить і верещить. Кожне слово — удар у серце.

Я нічого не бачу через сльози. Не хочу бачити. Не хочу чути. Закриваю вуха долонями й на все горло кричу по слову:

— Я! Подаю! На! Розлучення!

Лук’ян

Інна перестає усміхатися і вдавати вагітну, щойно ми залишаємося наодинці. Тепер на її обличчі тиха задума.

Я не хочу вести серйозних розмов за кермом, тому мовчу, доки ми не приїжджаємо додому. Відкриваю рота, щойно переступаємо поріг, але моя дружина мене випереджає запитанням: