8. Фальш на фальші

Лук’ян

Я дивлюся на порожній стільчик, на якому мала б сидіти Таїса, й не можу вгамувати тривогу. З нею все добре? Може, Альфонсо знову щось викинув? Треба спитати в тестя, чи не телефонував він їй.

— Тату, а ви…

Рипають двері й переривають мене.

— Вибачте, ми трохи запізнилися, — поспіхом белькоче Тая, заходячи на кухню.

За нею плететься Альберт з таким кислим і пом’ятим обличчям, наче по ньому щойно потопталися важкими черевиками.

— Нічого, ми щойно сіли, — озивається Марина, моя теща.

Таїса сідає навпроти. Кидає на мене короткий погляд і відводить очі. Бліда-бліда. Невже погано почувається? Чи така нещасна через Альберта? Або через мене і вагітність?.. Мушу якнайшвидше поговорити з нею наодинці.

Я гмикаю собі під ніс, раптом подумавши: треба ж, як швидко моє бажання добряче струсонути її за плечі обернулося на бажання обійняти.

— Щось не так? — звертається до мене тесть.

— Ні, все гаразд. Подумав… Може, Альберт новий бізнес відкриває, тому зайнятий і запізнився?

Мені справді цікаво, якого чорта він нічого не робить, не шукає нормальну роботу, щоб виплатити свої борги.

Мій свояк кривиться. Бере в руку виделку, але не їсть, водить нею по порожній тарілці.

— Ще не відкриваю. Може, поділишся ідеями?

— З задоволенням. Як тобі ідея просто попрацювати? Для різноманітності. Знаєш, це корисно. Можна заробити гроші, а не тільки витрачати те, що заробляє дружина.

Я заведений. Занадто заведений, занадто злий на нього, хоча не знаходжу розумного пояснення своїм емоціям. Мене просто бісить, що він сидить поруч з Таїсою, наче нічого не трапилося.

— О, дякую, без тебе не додумався б до такої ідеї.

— Припиніть. Будь ласка, — тихо каже Таїса.

Вона дивиться на мене, а не на свого чоловіка, і я здаюся, зціплюю зуби, хоча збирався ще багато чого сказати. Витискаю з себе коротке:

— Вибач.

І відчуваю, що всі дивляться на мене. Тарас, мій тесть, аж брови зводить з подиву.

— Ти сьогодні сам не свій. — Він поплескує мене по плечі й усміхається. А тоді повертається до Таїси й каже: — До речі, мені з тобою треба поговорити. Після обіду зайдеш у мій кабінет.

Звучить не як прохання батька, а як наказ начальника. Та й тон зовсім не теплий, не батьківський.

— Добре. — Вона киває.

Не подобається мені це. Їй не можна хвилюватися, а Тарас, мабуть, знову шпетитиме через роботу.

— І я теж до тебе маю важливу розмову, — звертаюся до неї при всіх, щоб потім не дивувалися, коли ми усамітнимося для розмови.

— Гаразд.

На мить мені знову вдається спіймати її погляд. Не знаю, що вона собі подумала, але її щоки стають ледь рожевими. 

— Хтось буде вино? — пропонує теща і тягнеться до графина з блідо-жовтим напоєм. — Біле сухе. Таю, візьми трішки до риби.

Вона губиться. Знову глипає на мене, але швидко знаходить відповідь:

— Ні, дякую. Голова трохи болить, краще не питиму.

— І я не питиму! — вперше за час застілля заговорює Інна.

Її голос такий бадьорий, інтонація така весела, що всі тепер дивляться на неї. Недобра підозра стискає мені серце. Вона ж не збирається почати вживатися у роль вагітної?.. Хаотично думаю, про що заговорити, щоб відвести розмову від слизької теми, коли раптом Інна випалює:

— Мамо, тату, ми маємо для вас новину. Я вагітна!

Я якраз пережовую салат, і він мало не застрягає мені в горлі. Піднімаю погляд на Таю. Вона дивиться на сестру великими від подиву очима, а тоді — на мене. Розтуляє губи й знову блідне. В її погляді я можу вичитати лише одне — докір.

Чорт. Чорт, чорт, чорт! Мені хочеться задушити Інну в цю мить.

— Оце новина! — вигукує тесть. — Чудова новина! Це так… Несподівано! Чесно, я думав, ми спочатку від Таїси й Альберта таке почуємо!

Він знову поплескує мене по плечі, щось каже, а я нічого не чую, бачу лише Таю і біль в її очах.

— Вітаю! — стримано говорить моя теща. — Ми чекали вже новин про онуків.

— Ти такий здивований, наче сам щойно почув, — гмикає до мене Альберт.

Я не звертаю на нього уваги, намагаюся витиснути з себе усмішку у відповідь на усмішки тестя й тещі.

Застілля перетворюється на виставу імені Інни. Вона сяє, розповідаючи про те, яка рада, як ми цього чекали. Белькоче щось про те, що вже думає, з якої кімнати зробити дитячу, що хоче якнайшвидше дізнатися, хто в нас буде — син чи дочка.

Від цієї вистави мені от-от стане дурно. Інерційно тягнулася до горла, щоб послабити краватку, але, звісно ж, я не надівав краватки. Роблю кілька ковтків води, яка завжди на столі під час обіду, та й це теж не допомагає.

— Налити тобі? — шепочу до Таї, коли помічаю її пересохлі губи й блідість шкіри.

Ну Інна… Я їй влаштую вдома.

— Налий, будь ласка.

Її пальці зі склянкою тремтять. Я нахиляюся через стіл, наливаю води. Намагаюся не звертати уваги на пильний погляд Альберта і на його зауваження:

— Що це в лісі здохло? Чого ти сьогодні такий чемний з моєю дружиною?

— Хтось же мусить бути з нею чемним, якщо власному чоловіку це не під силу, — шиплю стиха.

У її погляді — знову прохання не гиркатися.

— Я думаю над тим, щоб поїхати на час вагітності в Італію, — розповідає Інна. — Моя гінекологиня Віра Ярославівна туди переїхала, а я хотіла б народжувати в неї. Але я боюся їхати сама, а Лук’ян, звісно, не зможе… — Вона сумно примружується, кладе долоню на мою руку. — Таю, ти не поїхала б зі мною? Тобі було б корисно розвіятися.

— Що за дурниці? — раптом буркає тесть. — Таїса роботу має покинути, щоб поїхати з тобою на дев’ять місяців за кордон? До речі, про роботу… Ходімо, Таїсо, поговоримо, доки я не забув.

Вона підводиться з таким приреченням, наче на плаху йде. Я дивлюся в спини їй і її батьку, залишаюся сидіти. Злий на весь світ. Це ж уже не вперше! Жодне застілля не обходиться без того, щоб Тарас не цюкав свою дочку через роботу. Чорт, раніше я його підтримував, вважав, що її треба підштовхнути кудись рухатися. Але чому ні разу Альберт не заступився за свою дружину? Чому мати завжди підтримує ці розмови, теж напосідає на дочку? Чому Інна ніколи не стала на бік сестри? Я завжди знав, що батьки Інни й Таїси кар’єристи, що вони досягли висот і хочуть того самого для дочок, але вперше в житті мене це дратує. Таї зараз треба думати про інше.