6. Шляху назад (не) буде?

Лук'ян

— Тобто ти з нею переспиш? — Інна дивиться на мене, не кліпаючи.

— Так. Виконаємо твій план, тільки трохи змінимо його.

— І де це буде? Ну… Тут?

Вона обіймає себе за плечі, кусає губу, про щось міркує. Знаю цей її вираз обличчя — моя дружина думає, як зробити так, щоб гру контролювала вона. Але не цього разу, Інно. Не цього разу.

— Хочеш, щоб я кохався з іншою жінкою у нас в домі? Може, ти ще подивитися хочеш? Чи одразу трійничок?

Доки говорю з нею, застібую сорочку й відчуваю, що ґудзики вже тріщать, зі злості повириваю до біса. Чорт. Треба видихнути.

— Я не думала, що ти з нею кохатимешся.

— А, то тобі підходив лише один варіант — використати мене як… Як кого? Як манекен? Донора для запліднення?

— Ну навіщо ти так?! — Вона використовує заборонену зброю, починає хлюпати носом. Знає, що коли бачу її сльози, не можу не обійняти. — Я згодна це терпіти задля тебе!

Я гмикаю і відвертаюся. Цього разу обійдемося без обіймів.

Останнім часом всі наші розмови такі — на емоціях, на підвищених тонах. Я вже починаю втрачати віру в те, що ідея з дитиною від Таїси — наш порятунок. Через цю ідею ми тільки більше сваримося.

Я роблю глибокий вдих і намагаюся спокійно пояснити:

— Інно. Ми не робитимемо цього тут, при тобі. Чи ти хочеш ще більше принизити свою сестру? Чи мене?.. Ти сама казала, що не сприйматимеш це як зраду. От і не сприймай.

Таїса мала рацію. Ідея відверто безглузда. Мій бізнесовий досвід підказує, що найкращий результат виходить з найбезглуздіших ідей, але є проблема: життя не завжди працює за законами бізнесу.

Всі два з половиною тижні до планованого «здійснення зачаття» я переконую себе, що не роблю дурниці. Найважче — не жаліти Таїсу. Переконую себе єдиним аргументом: вона все одно не хоче дітей, не збирається народжувати їх для себе й свого Альфонсо, отже зможе спокійно народити й віддати нам. Хіба це не зла іронія долі — ми з Інною хочемо малюка, але не можемо народити, зате вони можуть, але не хочуть?!

Коли Таїса вираховує свій цикл і пише дату зустрічі, я бронюю готель на три доби. Про всяк випадок.

Ми домовляємося зустрітися в п’ятницю під час обідньої перерви. Вона бере відгул на решту дня, а я розвантажую графік і переношу заплановані на вечір зустрічі.

Заброньований готельний люкс чимось нагадує дім моїх тестя й тещі. Масивні темно-коричневі меблі, шкіряний диван, смугасті шпалери, мармурова ванна кімната — тут та обстановка, яка раніше називалася «по-багатому», а тепер її можна поблажливо назвати класикою.

Я змовляю обід в номер. Усе, що Таїса любить, — рибне і солодощі. За шість років спільних недільних обідів я вивчив її смаки в їжі так, що міг би їй скласти індивідуальне меню.

Їжу якраз приносять, коли телефон озивається дзвінком.

— Привіт. Ти вже прийшла? — Піднімаю слухавку.

— Так. Я вже в холі. — Чую, як тремтить її голос. — Куди йти?

— Піднімайся на… Або зажди. Я вийду по тебе.

Ще бракувало, щоб вона дорогою брикнулася зі страху.

Коли я спускаюся на перший поверх, Таїса стоїть посеред холу, переминається з ноги на ногу. На ній її звичне щоденне вбрання — біла блуза і темно-синя спідниця, не пригадую, чи бачив її в робочі дні в іншому одязі. В день нашого знайомства теж так була одягнена.  

— Привіт. Ходімо.

Я подаю їй руку долонею догори, але вона не квапиться вкладати в неї свої пальці.

— Це зайве, — шепоче і прямує до ліфта, з якого я щойно вийшов.

Ми їдемо на четвертий поверх мовчки, але перед дверима в номер Таїса раптом видає:

— Ти знав, що в радянські часи в цьому готелі закордонні гості зустрічалися з повіями?

— Не знав. — Я відчиняю двері, дивлюся на неї, а вона ховає погляд. — Я обрав його не тому.

— А чому?

— Центр міста. Багато гостей, нас не запам’ятають. Пряма маршрутка від твого банківського відділення, але водночас не близько — посеред робочого дня не перетнешся з колегами.

Вона киває. Дивиться в номер через відчинені двері, але не переступає порога.

— Заходь, — кажу м’яко і, все-таки взявши її за руку, заводжу всередину.

Тая

Готельний номер чимось нагадує дім моїх батьків — мебльований майже так само. Але він все одно ззалишається просто готельним номером, заброньованим для сексу.

Для зачаття. Не для сексу, а для зачаття дитини. Можливо, якщо використовуватиму це слово, буде легше.

На круглому столику під стіною стоїть їжа. Побачивши, куди я дивлюся, Лук’ян каже:

— Спочатку пообідаймо. Ти, напевно, голодна з роботи.

— Це не обов’язково. Ми просто можемо зробити те, для чого прийшли, й розійтися.

Він стоїть позаду, кладе долоні на мої плечі й несильно підштовхує в бік столика.

— По-твоєму, якщо ми тут для справи, то повинні злягатися, як тварини? — Його голос звучить трохи роздратовано. — Без обіду, без розмови, механічно? Може, ще й без насолоди?

— Так було б легше.

Я підкорююся, сідаю. Шлунок бурчить від самого вигляду запеченого коропа з овочами й шоколадних тістечок на великому тарелі.

— Сумніваюся. Поїж і заспокойся. — Лук’ян дивиться на тарілку перед собою і бере виделку, але не поспішає їсти. Зітхає й додає: — Я не збираюся тебе кривдити, бути грубим чи щось таке. Розслабся, гаразд?

Якби ж так просто це було зробити! Мене тіпає, рука з виделкою тремтить. Мозок кричить тікати звідси, серце б’ється скажено. І це при тому, що я випила заспокійливе. Що було б без нього?

Ми їмо мовчки. Спочатку, попри голод, мені важко запихати в себе їжу, але поступово апетит пробуджується. Я з’їдаю рибу на своїй тарілці, куштую одне тістечко.

— Дякую. Було смачно. Ти замовив те, що я люблю… Вгадав.

— Я не вгадував. Я знаю, яку їжу ти любиш. Ми щонеділі разом обідаємо, і я завжди сиджу навпроти тебе.