5. На його умовах

Тая

Я не зможу подивитися йому у вічі. Не зможу. Соромно ж як!

Минуло півтора тижня після нашої з Інною невдалої авантюри. За цей час я не бачила сестри і її чоловіка — традиційного обіду в батьків не було, бо вони їздили на вихідні до давнього татового друга.

Ми з Лук'яном зустрічаємося в кав'ярні навпроти мого відділення. На обідній перерві тут людно. Коли я підходжу, він вже на місці.

Я завмираю за кілька метрів до столика, борючись з бажанням розвернутися і дременути. Не встигаю, звісно, бо він піднімає погляд, дивиться прямо на мене, звівши одну брову.

— Привіт, — шепочу й сідаю навпроти.

Виструнчую спину і, щоб не дивитися на Лук’яна, дивлюся на столик. Переді мною стоїть капучино, круасан з зеленню і лососем й шматочок «Наполеона». Все, що я люблю. Подумала б, що це випадковість — просто замовив на свій смак, але ні, чоловік Інни — прибічник здорового харчування, тож перед ним зараз зелений чай і тутешнє фірмове тістечко без цукру.

— Привіт, — нарешті озивається він і додає: — Поїж. І підніми голову. Я не сваритися на тебе прийшов.

Мені шматок у горло зараз не полізе. Але буде негарно, якщо не скуштую, тож беру трохи торта, запиваю капучино. Вдаю, що не помічаю на собі задуманий погляд Лук’яна.

— То для чого ти захотів зустрітися? — запитую й відкладаю виделку. — Ти вигнав мене, я думала, не хочеш бачити.

— Я не проситиму вибачення. За те, що ви з Інною влаштували, мені хотілося вам обом добряче всипати. — Він зітхає, повертає голову до вікна і вже спокійніше запитує: — Чому ти погодилася завагітніти від мене? Точніше… Скільки цього разу винен твій Альфонсо?

Я закушую губу до болю. Не хочеться йому звірятися.

— Яка тобі різниця?

— Якщо питаю, отже є різниця.

— Він винен… десь як пів нашої квартири. Ті люди… Вони чатують під під'їздом, погрожують забрати нашу квартиру.

— Що значить забрати вашу квартиру? Квартира не ваша, а твоя.

Я важко ковтаю, дивлюся на свої міцно стиснуті на колінах кулаки. Пошепки зізнаюся в тому, чого не казала навіть сестрі:

— Ні, квартира не моя, а наша.

— Яким боком? Батьки подарували її тобі, але у вас же шлюбний договір.

— Немає ніякого шлюбного договору. Я… Я збрехала батькам, що ми підписали його. Я ж не знала, що вони збираються купити мені квартиру!

Заплющую очі, а перед очима той погляд Альберта, коли я сказала, що батьки вимагають шлюбний договір. Він ходив засмучений днями, дивився на мене так, наче розчарований, наче поранений моєю недовірою. І я здалася, погодилася нічого не підписувати, але запевнити моїх батьків, що ми уклали договір. Тоді нам нічого було ділити. Я ж не знала, що за кілька місяців стану власницею квартири.

Лук’ян мовчить. Тільки чую, як сопе собі під ніс. Піднімаю на нього очі й сіпаюсь — дивиться так, наче шию мені скрутити хоче.

— Знаєш, що я хочу тобі зараз сказати? — У його голосі роздратування.

— Що я дурепа? — припускаю.

— Ти диви, здогадлива. Хоч якийсь плюс.

— То ти все-таки покликав мене, щоб ображати?

— Ні. — Він мотає головою. Робить ковток свого чаю. — Я покликав тебе, щоб запропонувати те саме, що пропонувала Інна. Тільки на моїх умовах.

— Щ-що?

З подиву я витріщаюся на нього. Не дихаю.

— Тобі не причулося. Я згоден заплатити, допомогти тобі владнати проблеми з квартирою. Якщо ти народиш мені дитину. Точніше, нам з Інною.

— Я не розумію… Ну гаразд, вона… У неї свої заморочки, але ти…

— А я хочу зберегти наш шлюб, тому готовий ще потерпіти ці заморочки.

— Тоді знайдіть для цього когось іншого, не мене.

Я різко підводжуся, доки не передумала. Відсовую стілець і роблю крок геть, але Лук'ян зупиняє мене — нахиляється над столом, ловить моє зап'ястя. Шкіру обпікає. Ловлю його погляд і завмираю — вперше бачу в цих холодних очах таке смиренне прохання.

— Мій батько, — спурхує з його губ.

— Що твій батько?

Він важко ковтає. Пальці сповзають з мого зап'ястя, чіпляються за долоню, ковзають вздовж фаланг, аж доки не відпускають. Мене пробирає сиротами. Лук'ян киває, поглядом вказує, щоб сіла, і я підкоряюся.

— Мені скоро тридцять п'ять, — пояснює, потирає чоло. — Мій батько помер від ускладнень цукрового діабету у сорок вісім. Мені було лише дев’ять… Я не встиг жодного разу сходити з ним на рибалку, він не навчив мене боксувати чи грати у футбол. Він не дожив до мого підліткового віку, коли хлопці ходять в походи з батьками чи грають разом у приставку… Хворобу діагностували пізно, тато недбало поставився до власного здоров’я.

Я знала, що він ще дитиною втратив батька, але не здогадувалася про ці всі подробиці.

— Ти боїшся, що повториш його долю? — Мене накриває здогадом.

— Так. Я боюся. Я хочу виростити свого сина чи дочку. Хочу навчити його чи її грати у футбол, хочу разом ходити на дитмайданчик і їздити в гори. Я не хочу більше витрачати часу на безглузді медичні процедури. Ми з Інною намагаємося шість років. Пробували все, окрім сурогатного материнства і донорства яйцеклітин. Вона хоче, щоб дитина була біологічно не чужа їй.

У моїх грудях розливається бентежна тривога. Його бажання стати батьком розчулює, торкається мого серця.

— А якщо я… Якщо я відмовлюся, ти її покинеш? 

Він піднімає на мене очі, дивиться довго, аж доки відповідає:

— А що мені робити? Я хочу сім’ю. Хочу дітей. Я згоден навіть всиновити, але Інна заперечує.

— Значить, розлучишся і шукатимеш жінку, яка тобі народить?

Лук’ян зітхає. Гмикає з іронією:

— Угу, ходитиму вулицями й приставатиму до зустрічних жінок. Пані, ви раптом не хочете від мене народити?.. Як гадаєш, швидко знайду?

Я опускаю очі, шепочу:

— Думаю, швидко.

Якщо відверто, на такого чоловіка, як Лук'ян, поведеться якщо не кожна, то через одну. Привабливий, зі спортивним тілом, розумний, заможний… Інну можна зрозуміти.