3. Свист батога

Тая

Мною тіпає так, наче підскочила температура. Я вагалася до останнього, але тепер стою перед будинком сестри й чекаю, що вона відчинить двері.

Бути зараз тут — божевілля. Навіщо тільки я погодилася?

Заплющую очі, а під повіками — огидна пика головоріза, якого сьогодні знову бачила під під’їздом. Позавчора він добряче вдарив Альберта. Тепер мій чоловік забарикадувався у квартирі. Я просила викликати поліцію, але він каже, що стане тільки гірше. Досі не зізнався мені, на що позичав гроші цього разу… Господи, що далі з ним буде, що буде з нами?..

Я хочу сховатися від цих думок і, може, саме тому прийшла сюди, в дім своєї сестри, де моє життя зміниться безповоротно. Відчуваю — тепер все зміниться.

— Заходь. — Відчинивши, Інна смикає мене за руку, швидко затягує в дім. — Не роззувайся, пішли зі мною.

Ми як дві змовниці-інтриганки, навіть говоримо пошепки, хоча самі в будинку. Лук’яна ще немає — сестра попереджала, що він буде пізніше.

Вона заводить мене в якусь кімнату на другому поверсі. Тицяє мені в руки шматок червоної тканини. Я мимовільно розгортаю її й витріщаюся. Це мереживний пеньюар.

— Такий самий, як мій, — пояснює Інна. — Переодягайся.

— Якщо я вдягну твій пеньюар, він подумає, що я — це ти? Серйозно?

Мені хочеться сміятися від цього абсурду.

— Він вип’є вина і нічого не зрозуміє, — пояснює вона трохи роздратовано.

— Як так?

— Ти не помічала, що мій чоловік майже не п’є? Він погано переносить алкоголь, один келих — і в голові паморочиться. Я все влаштую. Не хвилюйся. Тобі просто треба в потрібний момент зі мною помінятися місцями.

Я тру долонею чоло. До останнього не вірила, що все має бути так. Моя сестра завжди була авантюристкою, але такого я не очікувала від неї.

— Чому ти не скажеш Лук’янові? Якщо він погодиться, тоді все буде простіше…

— Та він заяву подасть на розлучення, якщо я йому таке запропоную! — вигукує вона.

— І ти зовсім… Не знаю… Не ревнуєш?

— Господи, Таю… Він терпіти тебе не може, та й ти його недолюблюєш! Навіть якби ти не була моїм єдиним шансом, кращої за тебе кандидатури годі знайти. Розумієш?.. Це одна з причин, чому саме ти. Я… Я не можу його втратити. Ти, як ніхто, мала б мене розуміти. Ти знаєш, як воно — кохати чоловіка до безпам’ятства.

Не знаю, навмисно чи ні, але Інна тисне на болюче. І це спрацьовує. Я вже знаю, яким буде результат наших перемовин, але наводжу останній аргумент:

— Але ж все-таки я могла б стати доноркою яйцеклітини.

— Не могла б! — вигукує Інна, сплеснувши руками. — У тебе немає своїх дітей, жодна поважна клініка не візьме тебе доноркою. Такі правила. До того ж… Навіть якби правила вдалося обійти, хто виношуватиме дитину? Ще одну жінку просити? Я не виношу, розумієш?! Мій довбаний ендометрій не росте, навіть нашпигована гормонами я не можу! Ми втратили п’ять ембріонів через це, розумієш?! Просто… просто переодягайся. І сиди тут тихо. Я прийду по тебе.

Сестра йде, залишаючи мене в повному ступорі. Переодягаюся, все повторюючи в голові її слова. У такому відчаї я ще ніколи її не бачила.

Час тягнеться повільно, наче його хтось навмисно притримує. Я сиджу на ліжку, спостерігаю, як сонце ховається за хмари. Десь чути звук двигуна авто, але я не знаю, це автомобілі з вулиці чи під’їхав Лук’ян. Будинок розташований не в приватному секторі, а на одній із гамірливих львівських вулиць — сестрі і її чоловіку пощастило купити його задешево, коли власник помер, а родичам терміново потрібні були гроші.

Двері тихенько прочиняються, в кімнату зазирає сестра. Вона теж у червоному пеньюарі.

— Ходи зі мною, — шепоче. — Тільки тихо.

Нетвердими ногами ступаю за нею. З коридору вона заводить мене у свою ванну кімнату. Тут є ще одні двері — прямо в спальню. Я чую зі спальні музику й розумію, що все вже відбувається. Я, виходить, так замислилася, що пропустила прихід Лук’яна, навіть голосу його не почула, коли піднімався у свою спальню. Але це навіть добре. Якби почула — мабуть, плюнула б на все й утекла.

— Ще кілька хвилин, — шепоче Інна, — і я тебе покличу в спальню. Сядеш на нього, зробиш все потрібне, а тоді назад сюди.

— Сісти?

Господи, яке божевілля. У мене в голові паморочиться, похитуюся. Вже навіть готова все зупинити, але сестра не слухає мене, виходить за двері, залишаючи їх ледь прочиненими.

— Не засумував? — чую, як муркоче, губить ще якісь слова в гучних звуках музики.

Я глибоко вдихаю і зазираю через щілину в їхню спальню. Лук’ян лежить горілиць на ліжку. Його руки прив’язані краваткою до металевого узголів’я, на очах чорна маска для сну. То он воно що.

— Ні, але майже заснув, — відповідає він Інні, усміхаючись. — Вино, звісно, хороше, але було забагато.

— Один разочок можна. Ти будеш не при тямі, і я зроблю з тобою різні погані речі… — Вона залазить на його стегна, розстібає йому ширінку.

Лук’ян сміється, а Інна нахиляється і глибоко цілує його. А мене вже нудить від цієї ідеї, від того, що бачу. От дурепа. Навіщо я тут? Треба тікати. Треба йти звідси. Я спираюся на одвірок, глибоко вдихаю. Вже розвертаюся до дверей у коридор, коли чую Іннине:

— О, зажди ще хвилинку, я дещо забула.

Я вже торкаюся дверної ручки в коридор, коли чую її присутність у ванній, за своєю спиною.

— Пішли. — Інна грубо ловить мене за передпліччя, всовує в іншу мою руку баночку з лубрикантом. Шипить на мене: — Не смій здавати назад!

— Я не можу! — кажу гучніше, ніж слід.

— Інно? — чую вигук Лук’яна з кімнати.

— Вже йду, коханий! — гукає вона і, міцно стиснувши моє передпліччя, виштовхує мене у спальню.

Шпортаюся. Розгублено дивлюся у шпарину, за якою стоїть Інна й киває в бік ліжка. Повертаю голову до Лук’яна. Він нетерпляче совається. З розстебнутої ширінки виглядає сіра білизна, а під білизною помітне добряче збудження.

У моєму роті пересохло. Стискаю в руці лубрикант. Йду до ліжка й, вдихнувши, роблю те, що щойно робила сестра — сідаю на Лук’янові стегна.