1. Таким не жартують

Тая

Я бездумно дивлюся на чай на столі й все не можу осмислити слова сестри.

— Ти зараз жартуєш? — перепитую повільно, по слову. — Такого ж не пропонують серйозно.

Піднімаю на неї очі в очікуванні побачити усмішку й почути сміх, але Інна роздивляється пасмо свого фарбованого рудого волосся і спокійнісінько каже:

— Ні, з таким якраз не жартують.

— Я не розумію… — Мотаю головою. — Чого саме ти від мене хочеш? Стати сурогатною мамою? Доноркою яйцеклітини?

Вона дратується. Дає спокій своєму волоссю, складає руки на грудях.

— Що ти як маленька? Таю, я хочу, щоб ти народила дитину від мого чоловіка! Що тут неясно?

Мені забиває дух. Відкриваю рота, хапаю повітря, але воно згущується і застрягає в горлі. Не встигаю нічого сказати, бо моя старша сестра продовжує добивати мене словами:

— Я хочу, щоб ти переспала з моїм чоловіком і народила нам з ним дитину.

— Ти збожеволіла? — вигукую, нарешті вдихнувши.

— Ні, але скоро збожеволію, якщо ще доведеться попити гормонів і зробити кілька ін'єкцій в живіт!

— Про що ти?

— Я лікуюся роками! Ти не думала, чому в нас з Лук'яном досі немає дітей?

— Зажди… Але ж є… Ну, ЕКЗ.

Вона пирхає.

— Ну, звісно, всі думають, що ЕКЗ — як чарівна пігулка, одразу допоможе. Ти знаєш, яке це навантаження на організм? Я не готова ще раз пробувати.

— То ти пробувала?.. Чекай… А сурогатну маму не шукали?

Інна підводиться, йде до вікна, потім повертається назад до софи. І знову. Туди-сюди. Й весь час говорить, говорить, говорить. Те, що я чую, в голові не вкладається. Я й гадки не мала, що моя сестра стільки всього перенесла за шість років їхнього з чоловіком шлюбу.

Ми ніколи не були настільки близькими, щоб цікавитися інтимними справами одна одної — чи то чоловіками, чи то здоров'ям. Я все міряла своєю міркою. Якщо мій чоловік не хоче дітей, то гадала, що й Лук'ян туди ж. Ніколи не лізла в душу Інні, а виходить, все навпаки.

— Він хоче всиновити дитину, — зізнається вона нарешті. — А я не хочу ростити чужу дитину! І втратити його не хочу!

— Чекай… Але ж ти пропонуєш мені… — Я хитаю головою, знову не вірячи тому, що кажу. — Якщо я народжу вам дитину… Це ж моя дитина буде, тобто дитина твого чоловіка і твої сестри. Ти розумієш, який це абсурд?

— Ну, так. Але принаймні мій племінник чи моя племінниця, не зовсім чуже дитя. — Вона стенає плечима і знову сідає навпроти.

— А Лук'ян? — Зітхаю. — Він взагалі вже знає про цю твою ідею?

— Звісно, ні! Він нізащо не погодиться добровільно з тобою переспати!

Я зціплюю зуби й спідлоба дивлюся на неї. Наче я готова з ним добровільно переспати! Чоловік моєї сестри — остання у світі людина, до якої я воліла б торкнутися хоч мізинцем. В одному приміщенні з ним я дихати не можу, не те що думати про якусь близькість.

— Чекай, а як тоді… Ні, все, годі, — кажу й підводжуся. — У мене повно питань, але мені вже навіть не цікаві подробиці твоєї ідеї… Серйозно, я думаю, тобі спочатку голову треба полікувати, а тоді гормони.

— Ти навіть не дослухала подробиць.

— Кажу ж, нецікаво. Я ніколи на таке не погоджуся.

Я зиркаю на настінний годинник, в паніці спостерігаю за годинною стрілкою, яка вже так близько до цифри сім. Лук'ян, напевно, от-от повернеться з роботи, не хочу з ним перетнутися.

— Бувай. Піду вже.

Навіть встигаю зробити кілька кроків до дверей, але завмираю, коли Інна вигукує:

— Хіба тобі не треба гроші для погашення чергового боргу твого чоловіка?

Мої ноги наливаються оловом. У сонячному сплетінні — камінь. На нас з Альбертом висять борги, як яблука на яблуні в час достигання — важкі й рясні.

— Нам завжди треба гроші, — шепочу. — Але це не значить, що задля них я піду на все.

— Скільки в нього зараз боргу? Я могла б допомогти.

Мій чоловік — не азартний гравець чи наркоман. Був би таким, мабуть, не змогла б миритися. Але він — зять банкіра і фінансової директорки великої компанії, чоловік жінки, яка виросла в забезпеченій сім'ї, врешті свояк засновника успішної IT-фірми й власниці модного салону краси. І все, що він робить, — намагається вписатися в цю компанію. На жаль, невдало.

— А ти маєш гроші? — запитую Інну, хоча не варто було б.

— Так. У мене достатньо заощаджень, та й салон зараз приносить гарні прибутки. Скільки треба?

— Ніскільки. Бувай. — Мотаю головою й вибігаю з будинку.

На вулиці одразу ж стає легше дихати. Ніжний весняний вітер дує мені в обличчя. Зупиняюся на порозі на хвильку, щоб остудити шкіру й думки.

Не слід тут стояти, ні. Поправляю гривку і біжу високими сходами вниз. Уже ступаю на останню сходинку, коли на землю перед порогом падає тінь людини. З несподіванки сіпаюся, й на останньому кроці каблучок моїх туфель їде вбік, а я лечу вниз.

— Ой.

Тверда, міцна рука ловить моє передпліччя, допомагає втриматися на ногах. Я тільки й можу, що кліпати й вдихати гучно, судомно.

— А привітатися не збираєшся?

Шкірою пробігає морозець від цього баритону і від дотику. Мружуся від сонця й не дивлюся на нього. Втягую голову в плечі.

— Привіт.

— О, так краще. То, може, з чемності ще й очі на мене піднімеш хоча б разок? — У його голосі неприхований сарказм, і в мене тремтять навіть нутрощі. Колись я точно отримаю ще одну панічну атаку від зустрічі з цим чоловіком.

Хтось, схоже, не в настрої. А мені менш за все хочеться бути грушею для биття, занадто часто нею стаю, коли ми бачимося.

Я висмикую руку і відходжу на два кроки.

— Дякую, що спіймав.

— Чому приходила? Ти в нас нечасто буваєш.

Лук'ян говорить вже спокійніше, але роздратування з його голосу ще не зникло. Піднімаю нарешті на нього очі, мигцем ловлю поглядом сонячне проміння, що плутається в його світло-русявому волоссі, і знову дивлюся вбік.

— Інна запросила на чай. Але я вже біжу. Бувай.