⚜14. Не однаково

   — Той чоловік — я! — пролунало грізно поблизу.

   Хтось подав знак музикантам припинити грати, щоб не пропустити подробиць нового скандалу. Навколо запанувала тиша, у якій можна було почути власне серцебиття, принаймні Амелії так здавалось. Всі розступались, утворюючи коридор між ними.

   — Міс Амелія люб'язно погодилась стати моєю дружиною, — впевнено продовжив Вільям, розлючено дивлячись на Пітера. І з неприхованою сталлю в голосі продовжив: — Сер, ви щойно обмовили мою наречену, поставили під сумнів її репутацію, а заодно — мою честь.

   Всі навколо жадібно очікували продовження, начебто перед ними розігрувався спектакль гідний підмостків Королівського театру. І кожен намагався відхопити якнайбільше подробиць та деталей, щоб потім мати про що пліткувати.

   В цій тиші впевнені кроки графа Девона лунали чітко й погрозливо. Він зупинився і в наступну мить сніжно-біла рукавичка приземлилась біля ніг приголомшеного Пітера.

   — Зустрінемось на світанку, сер. Вибір зброї за вами. Повідомите моєму секунданту.

   Різко розвернувшись на місці, Вільям зустрівся поглядом з Амелією і взявши її очі за орієнтир, ступив вперед.

   Якби в ті секунди дівчина могла нормально думати й оцінювати ситуацію, то зрозуміла б, що жорсткі риси його обличчя, які ще мить назад іскрилися люттю, одразу пом'якшились. Навіть кутик вуст підбадьорливо смикнувся вверх, коли граф зупинився навпроти з поклоном та люб'язно запропонував руку:

   — Міс Амеліє, дозвольте відвести вас до леді Грей.

   Амелія вражено підвела погляд від його зігнутої в лікті лівиці й обвела очима натовп. Погляди всіх присутніх зосередились на ній. Будь-який неправильний жест, будь-яке слово чи погляд і репутації кінець. Хоча вона сумнівалась, чи той кінець вже не настав.

   Вимівши абсолютно всі емоції, переборола себе, виходячи із заціпеніння та слухняно торкнулась рукава графа. Вільям підбадьорливо кивнув, підлаштовуючись під ширину її кроків, бачив, що вони давалися їй нелегко, мовби скаменіла, та й на руку практично не опиралась, навіть не відчував дотику її пальців.

   Підвівши Амелію до родички, граф поклонився й поспішив зникнути.

   Леді Пенелопа Грей сиділа з незмінним виглядом королеви й вдавала, що нічого не сталося, або якщо й сталося, то їй все було відомо заздалегідь і повідомлення про заручини племінниці — для неї не сюрприз. Істина леді не проявляє емоцій на людях.

   А Велері ніяк не могла вгамуватись, не стримуючи захоплення і ледве дочекалась моменту, коли поблизу нікого не буде. Підсунулась ближче до сестри, злегка нахилившись й радісно защебетала:

   — Мел, не знаю, що це таке було, але було… видовищно. Чому не зізналась?

   — Бо все — обман, — байдуже прошепотіла Амелія, гублячи погляд на парах, що шикувались до кадрилі.

   — Ти не бачиш, або не хочеш бачити, — задумливо усміхнулась Велері. Випрямилась та взялась обмахуватись віялом, бурмочучи до себе: — Нарешті хтось вказав тому Пітеру його місце.

   Бал продовжувався мовби нічого й не сталося. Скандальна новина розповзалась блискавично, але ніщо її не живило. Всі веселились, пліткували, танцювали, в тому числі й Велері, і лише одній Амелії було не до веселощів. Не знала на кого більше злитись: на того, хто вкотре зрадив, показавши істинне обличчя, чи на того, хто невідомо для чого прийшов на допомогу наплівши дурниць перед повним залом людей і десь зник. Вона шукала його в натовпі, але не знаходила.

   — Мел, ходімо зі мною, — шепнула Велері, повернувшись з чергового танцю.

   Вона повела сестру вздовж стіни, оминаючи втомлених, поважних леді, що відпочивали на розставлених по периметру стільцях й активно обговорювали новітній танець — вальс, який лунав вже вдруге за вечір та на їхню думку був занадто відвертим, бо порушував етикет, але ніхто на це не зважав.

   Минувши бальну залу, Велері з полегшенням зітхнула, обережно кинувши погляд через плече. Як і передбачав Вейн, її останній партнер, під час вальсу вся увага прикута до пар, що наважуються його танцювати, тому їхнє зникнення ніхто й не помітив.

   — Мел, граф Девон хоче з тобою поговорити. Він чекає тебе, — повідомила Велері, підвівши сестру до дверей з різьбленим орнаментом, за якими мала знаходитись бібліотека.

   Амелія перевела погляд на жовтувато-коричневу, металеву ручку у формі голови якоїсь химерної, вигаданої істоти, потім подивилась на усміхнену сестру і поділилась сумнівами:

   — Вел, мені дійсно дуже треба з ним поговорити, але якщо тебе побачать тут одну...

   — Не хвилюйся, якщо хтось з'явиться на горизонті, вдам, що мені стало дурно. Зіграю ідеально, при потребі ще й свідомість можу втратити, — підморгнула й кивком вказала на двері, закликаючи діяти.

   — Я швидко.

   Амелія зробила короткий вдих та схопилась за ручку, штовхаючи двері вперед і вже в наступну мить її оповив легкий сигаретний запах, яким просочилось все навколо, даючи зрозуміти, що бібліотеку з великим стелажем книг, на цілу стіну, в цьому домі використовують не за призначенням.

   Вільям стояв посеред кімнати, заклавши руки позад себе. Поруч з ним на столі горіли три свічки, кидаючи на протилежну стіну химерну тінь його профілю.

   Амелія причинила двері й ступила декілька кроків вперед та обурливо зиркнувши на графа, лаконічно потребувала відповідей:

   — Поясність!

   — Я пропоную вам захист свого імені.

   — А він мені потрібний? — запитала чужим голосом, проймаючи гордим, холодним поглядом. І продовжила, не приховуючи роздратування: — Захист того імені, про яке воліла б взагалі ніколи не чути? Імені, яке зруйнувало життя! Я ж все пояснила. Нащо цей спектакль?

   — Міс Амеліє, я зробив все, що було потрібно, все, що є правильним. Назвав вас своєю та кинув виклик, бо це дає мені можливість відстояти вашу честь.

   — Ви могли кинути виклик і без оголошення заручин.