⚜8. Погляд з минулого

   Минуло три тижні. Амелія і незчулась як вже стояла поруч з сестрою та тіткою Пенелопою в просторому танцювальному залі, роззираючись навколо. Вивчала оздоблення стін і стелі, порівнюючи цю розкіш з церквою їхнього приходу, бо чомусь саме такі асоціації й виникали. Роздивлялась джентльменів, які прибували один за одним, прямуючи кожен до своєї компанії, щось завзято обговорюючи. Дивилась на шикарно одягнених жінок, які всім демонстрували витончені манери, пригублювали шампанське та кокетливо прикриваючись віялами, шарили голодними поглядами натовпом вишукуючи жертву для пліток.

   Велері стояла поруч в сніжно-білій сукні, як і личить дебютантці. Амелія ж вибрала рожевий відтінок, хоча тітка й сестра наполягали на білому, та вона не бажала привертати чиюсь увагу і навіть прикрас не надягла, тому між ними з Велері відчувався незначний контраст.

   Амелія згадувала, як ретельно Велері готувалась до балу. Стежила, щоб кожна шпилька в їхніх зачісках була на своєму місці й з таким самим завзяттям інспектувала її одяг, вмовляючи одягнути прикраси та додати рум’ян. Амелія втомилась переконувати сестру, що надмірні старання нічим їй не допоможуть, адже шукати потрібно того, хто прийме тебе справжньою без прикрас, а не ідеальний, штучно створений образ.

   Дівчина дуже хотіла, щоб сестра не повторювала її помилок, часто згадуючи, як свого часу старалася для Пітера. Як вимагала в камеристки шнурувати корсет з такою силою, що дихати було неможливо. Як змушувала Марту годинами робити зачіску, нагріваючи металеві щипці для ідеальних локонів, які в результаті все одно ховалися під капелюшок. Не забула й те, як боялась сказати зайве слово при зустрічі, показавшись невихованою чи сміливим жестом проявити нескромність.

   Тепер це все здавалось їй суцільним безглуздям, дитячою наївністю і дурістю, бо Пітер вміло користувався її недосвідченістю. І якби можна було повернутись на три роки назад, вона щосили струсонула б себе й змусила розплющити очі.

   — Амеліє!

   Радісний вигук збоку повернув в реальність. Вона розвернулась і впізнала в усміхненій білявці Елеонору, давню знайому з пансіону.

   Привітавшись, та взялась вихвалятись своїми успіхами. Захоплено розповідала, як їй вдалося підчепити Генрі Гревіла у свій перший сезон, до якого колись перейде титул графа Воріка. Як безтямно молодий чоловік закохався, як добивався її уваги, як робив пропозицію, виголошував присягу на весіллі, радів народженню сина, а потім і доньки...

   В Амелії, від цієї переповненої радістю розповіді, щось боляче стискалось всередині. Колись це були їхні спільні мрії. Дівчатам не спалося в задушливій кімнаті пансіону і вони ділились планами, мріяли про майбутнє. З цими фантазіями й засинали. І в Елеонори все вийшло.

   Тепер між колишніми подругами була невидима прірва. Бо коли ця щаслива дівчина виходила заміж, Амелія купалась в обмані; коли подругу обіймав коханий чоловік — Амелія знаходилась в лапах мерзотника, позбуваючись ілюзій; коли Елеонора народжувала дітей — Амелія лише втрачала. Такою виявилась ціна її помилки, ціна довіри, ціна ілюзії, яку сприймала за кохання.

   Гіркий осад не зникав, а думки раз у раз підступно шепотіли: "Це ж могла б бути твоя доля. Якби прислухалась до батька, якби зрозуміла, що Пітеру не ти потрібна..."

   Могла б мати життя, як у всіх. Не факт, що вийшла б заміж, але батько був би живий. Не факт, що зустріла б кохання, але її б вже не було в маєтку під час тієї грози…

  І скільки б Амелія не намагалась переконати себе, що їй байдуже, та свідомість не погоджувалась — в Елеонори було те життя, яке й вона могла б проживати. Протилежність того, що мала тепер.

   Все виявилось важче ніж вона собі уявляла, погоджуючись на цю поїздку, а заздрити Амелія не хотіла. І не витримавши гнітючих думок, пробурмотіла якесь недолуге виправдання та з натягнутою посмішкою повернулась до сестри.

   Велері невтомно усміхалась всім, з ким її знайомили та потайки нарікала, що від цих вдаваних радощів вже щелепу зводить. Навіть висувала припущення, що цей дивакуватий вираз назавжди прилипне до неї. Однак, обов'язок вимагав продовжувати.

   Тітка Пенелопа, попри поважний вік, теж вправно виконувала обов'язок, “підсовуючи” підопічну всім підхожими кандидатами. В результаті чого, бальна картка дебютантки була заповнена охочими отримати танець й вона невтомно кружляла то з одним, то з іншим партнером під звуки оркестру.

   Повернувшись з чергової кадрилі, Велері потягла сестру кудись вбік. І зупинившись перед двома дівчатами взялась пояснювати:

   — Мел, це мої подруги з пансіону.

   — Вірджинія Вільєрс, донька графа Джерсі, — повідомила мила брюнетка середнього зросту, привітно кивнувши. — Але для знайомих і друзів — Джинджер або просто Джина.

   — Фейт Роудон, донька барона Ботро, — повторила за подругою висока, русява дівчина.

   Фейт і наближено не була еталоном краси: фігура далека від ідеалу, непримітні риси обличчя, невідповідний зріст. І вона все це чудово розуміла та здавалось, навіть змирилась з думкою, що доведеться дівувати до кінця віку, щиро радіючи успіхам Велері, яка покинувши дівчат поспішила обдарувати танцем чергового щасливця зі свого списку.

   — Цей сезон обіцяє цікаві розваги, — усміхнулась Вірджинія, поглядаючи по черзі на двох обвішаних прикрасами леді, які буквально спопеляли одна одну, кидаючи косі, хижі погляди з різних кутків бального залу. І спокійно пояснила: — Зустріч дружини й коханки Чарльза Стремфілда. Сьогоднішній бал відкриває сезон, буде людно й декому не уникнути ось таких от провокаційних зустрічей.

   Амелія роздивлялась обох жінок, намагаючись зрозуміти хто з них хто. Але визначити не вдавалось, бо на них навіть сукні були схожі й лише поява худорлявого чоловіка з залисиною, розклала все своїми місцями. Жінка з правого боку, високо задерши підборіддя, вхопила того під руку й гордо повела в центр зали, де пари вже почали шикуватися до танцю. А інша показово відвернулась і прихопивши бокал шампанського, одним махом осушила його, показуючи, що їй на все чхати.