⚜6. Безвихідь

   Джордж Таунсхенд граф Лестер, вслухався в гнітючу тишу кімнати, нерухомо вивчаючи стелю. Невідома хвороба все частіше давала про себе знати, але він намагався тримати це в таємниці, на самоті борючись з болем, що жаром розливався грудьми, мовби хтось прагнув дістати з нього душу. В такі хвилини йому допомагали лише спогади про Маргарет.

   Важко дихаючи, граф потягнувся тремтячою рукою до кишені за мініатюрою десятирічної давності, яку постійно носив при собі й часто розглядав. 

   Час пробував розмити образ дружини в пам'яті, зробивши бляклим і збіднілим, але це маленьке зображення, величезний портрет в галереї, вже дорослі доньки та досі палке почуття в серці не дозволили цього. Джордж знав, що скоро зустрінеться з нею, але спочатку варто було виконати батьківський обов'язок і надійно прилаштувати дівчат, а вже потім можна й до неї. До єдиної жінки, чия поява завжди осяювала та зігрівала все навколо, наче сонце і раптова втрата якої, мов шпагою пробила серце, болем проривши душу та залишила рану, що не заживала.

   Доля забрала її, але спогади відібрати не змогла й пам'ять традиційно віднесла його в далеке минуле.

   Черговий сезон. Розваги між засіданнями парламенту: походи в театр, бали, закриті клуби. Обов'язок вимагав одружитися, але він не поспішав і не планував. Мати всіляко підштовхувала до цього і навіть дістала запрошення в Олмакс на найпрестижніший бал дебютанток. Потрапити туди було великою честю, тому відмовитися не міг. А там... один єдиний погляд і він, досвідчений чоловік, втратив спокій. Єдиний танець і життя змінилось назавжди.

   Вона — успішна дебютантка, така юна, мила з осяйною усмішкою, а він вже декілька років як граф, який не планував марнувати час на такі дурниці, як залицяння і не вірив в кохання. Між ними різниця у двадцять з лишком років та безліч більш титулованих, багатших і молодших претендентів на її руку. Та всупереч усьому, Маргарет вибирає його. Він не знав чому, а дівчина усміхнулась і віддано прошепотіла:

   — Джордже, ніхто інший не зможе дати мені більше. Ви ж віддали серце, а для мене воно найдорожче зі всього, що існує. І у відповідь я вже віддала вам своє. Я була готова віддати його ще коли ви вперше торкнулись руки, запрошуючи на вальс.

   Вони були найщасливішим подружжям (принаймні їм так здавалось), навіть попри долю, яка випробовувала на міцність, відбираючи ненароджених дітей. 

   Постійні викидні, гіркі сльози втрати, незмінна підтримка одне одного й небеса нарешті змилувались над графським подружжям. Маргарет народила двох доньок з різницею в три роки. І коли наступила її восьма вагітність, жінка настільки себе берегла, що майже народила графу довгоочікуваного сина. Майже… Того дня він втратив їх обох і понад три місяці не міг прийти в себе. Якби не Амелія й Велері, його малі донечки, він би й не оклигав. Але заради них мусив взяти себе в руки й продовжувати.

   Джордж більше не одружився, не міг зрадити ту, яка віддала життя, намагаючись виконати свій обов'язок перед ним. Адже колись, юною дівчиною, зізнаючись в коханні пообіцяла народити спадкоємця. Хоча він ніколи й словом про це не обмовився, не просив, не вимагав, але суспільство диктувало свої правила.

   — Маргарет,— прошепотів граф, повертаючись з далекої мандрівки пам'яттю.

   Погладив зображення і видихнувши, зрозумів, що біль відступив. Повернув мініатюру назад в кишеню і повільно встав з ліжка. Важко опираючись на тростину, без якої останнім часом не пересувався, пошкутильгав до вікна.

   Злива розмила дороги й запланований візит лікаря відкладався. Однак, це не завадило його майбутньому зятю примчати, як завжди "вчасно".

   Дивлячись як молодий чоловік наближається до маєтку, Джордж Таунсхенд невдоволено хмурився — недолюблював він його. Знав з якою легкістю можна затьмарити розум молодій, невинній дівчині, адже по суті вона не знала підступів цього світу. Амелія була копією його дорогої Маргарет. Ті ж брунатні очі й той самий характер: відповідальна, чесна, віддана і така довірлива, тому й бачить навколо лише хороше.

   Через хвилин десять його донька з'явилась в супроводі Пітера Секвіла й граф традиційно спостерігав, як вони гуляли садом, як розмовляли, зупинившись в тіні розкидистого, молодого дуба та розумів, що розмова напружена. А через декілька хвилин, Амелія розпачливо змахнула руками й на зморшкуватому обличчі графа одразу з'явились хижі відблиски. Очі злісно примружились, а вільна рука стислась в кулак, і коли його донька кинулась тікати, він не витримав. Серце стислось, розливаючи грудьми знайомий біль.

   — Щеня! Це що за вибрики?! — прошипів розлючено, важко дихаючи.

   Смикнув шнурок сонетки, викликаючи камердинера. Той не забарився й отримавши наказ, поспішив виконати його. 

   Граф Лестер де тільки й відшукав у собі сили, забувши про хворобу і про біль. Він не розумів, що такого можна було сказати, щоб настільки засмутити Амелію з її то вірою та переконаннями. Остаточно впевнився, що донька робить помилку, але не хоче бачити цього.

   Вхопив тростину, мов зброю і накульгуючи, поспішив у кабінет, в якому не був вже декілька днів. Обвів все навколо важким поглядом, прямуючи до столу з твердим наміром будь-що завадити весіллю.

   Через декілька хвилин Пітер Секвіл гордо увійшов в кабінет графа. Споважнів, випрямивши спину і приготувався до того, що тепер його благатимуть одружитися.

   — Я вимагаю пояснення! — гнівно гримнув граф, встаючи з-за столу. І звузивши очі, без жодного натяку на ввічливе звертання продовжив, заледве стримуючись: — І краще тобі знайти правдоподібне виправдання своїй поведінці…

   — Мілорде, це мають бути мої слова. Це я повинен вимагати пояснення! — зухвало зауважив молодий чоловік, задерши підборіддя.

   Розлючений тон графа, трохи збив з нього пиху, але наштовхнув на підозри. Зробивши висновки, він вдоволено правив далі:

   — Вам досі невідомо до чого привела безсоромна й ганебна поведінка ваших гостей? Не знаєте, що вони зробили з міс Амелією вночі?