⚜5. Хороша ілюзія

   "Поки лютилась гроза змиваючи долю, твої безхмарні, барвисті небеса сипалися на землю гострими уламками. Гроза вщухла й знову вийшло сонце, обсипаючи яскравим сяйвом ілюзій руїни, в яких опинилось життя".
***

  Амелія йшла мов сонна, затискаючи в долоні обручку. Хоч і була переконана, що Пітер все зрозуміє й не відмовиться від неї, однак сумління змушувало дати йому вибір.

   Повільно спустилась східцями в хол, впіймавши очима його спину. Він стояв розглядаючи гобелени з орнаментною композицією, що прикрашали стіну, вже не одне десятиліття. А їй кожен новий крок давався все важче.

   Почувши її наближення, Пітер повернувся випрямившись й злегка усміхнувся, а Амелії в ці секунди захотілось розвернутись і втекти, уникнувши принизливого зізнання, та натомість вона тихо попросила вийти в сад. Сподівалась, що свіже повітря допоможе зібратись думками й не дасть нікому підслухати розмову.

   Старий дворецький, в темно-синій лівреї з жовтою облямівкою, галантно відчинив масивні, високі двері й Пітер жестом пропустив Амелію вперед, хоч це й було самоочевидним правилом етикету.

   Вона йшла зі спущеними повіками, тримаючи затиснуті в кулачки долоні перед собою та невпинно слідкувала за доріжкою, а Пітер раз у раз поглядав на неї, вивчаючи під кутом. Яскраве сонячне проміння кидало химерну тінь від капелюшка на спохмурніле лице й від дівчини віяло неприкритою тривогою. Погляд якийсь чи то втомлений, чи зацькований, виражав повну очікування нервовість. В тому, що розмова буде важкою, сумнівів не залишалось.

   Амелія зупинилась під молодим дубом, який був німим свідком не одного їхнього побачення. Пітер став навпроти. Він не любив довгих очікувань, особливо таких тривожних, а говорити дівчина явно не поспішала, відсторонено роздивляючись щось вдалечині. Тому злегка схилив голову вбік, незворушно поцікавився:

   — Міс Амеліє, щось сталося?

   — Непоправне... — вона скосила очі, дивлячись на затиснуту долоню з обручкою, уникаючи його погляду. Стражденно зітхнула й відсторонено почала з тягарем вини: — Вчора прибились подорожні, шукаючи прихистку від негоди. Один з них вночі перестрів мене в коридорі… я не змогла вирватись.

   — Про що ви, Амеліє?

   — Пітере, я зганьблена, — прошепотіла на видиху, зважившись обережно підвести очі.

   Почувши таке зізнання, Пітер Секвіл в перші хвилини навіть не знав, як реагувати. Перед його очима воскресла картинка, коли він заявився до графа просити руки доньки. Чудово пам'ятав яким нищівним та презирливим поглядом той його нагородив. Поглядом, який змушував відчути власну нікчемність. Поглядом, який закарбувався в пам'яті надовго, бо Лестер не сприймав його як рівню своїй доньці й це зачепило до живого. Але тепер вони раптово помінялися ролями, всі козирі опинились в нього й головне — якомога вигідніше їх розіграти. Особливо коли час грає проти, а в перспективі найближчого майбутнього — боргова в'язниця. Оскільки брат відмовився гасити картярські зобов'язання та залишив самостійно розв'язувати проблеми з кредиторами, повідомивши, що йому час стати відповідальним. І він став. Але замість того, щоб йти на державну чи військову службу, зайнявся пошуками багатої нареченої.

   Кандидатура Амелії трапилась випадково. Дізнався про неї, гостюючи в товариша з сусіднього графства. Виявилось, граф Лестер не мав спадкоємця і все майно, що не входило в майорат, давав за доньками, звісно додав безліч умов, але Пітера це не зупинило.

В нього, з'явилась можливість часто навідуватись до дівчини. Вивідав де вона полюбляє бувати, підкупивши молодого помічника конюха через підсильного та підлаштував зустріч біля ріки. Проявив усю майстерність, щоб добитись уваги та якомога швидше затягти до вівтаря, отримавши доступ до грошей. І тепер, коли вона зробила таке приголомшливе зізнання, розумів, що може диктувати власні правила. Може отримати максимальну вигоду, не приховуючи намірів. Але її погляд...

   — Амеліє, не дивіться так на мене! — повідомив іронічно, скрививши губи. — Невже ви не розумієте яку роль жінки відіграють в нашому суспільстві, в житті чоловіка? Як ви могли бути настільки необачною?

   — Прошу... — пробурмотіла щось незрозуміле тремтячим, здавленим голосом, сама не усвідомлюючи, що хотіла сказати й опустила очі.

   — Що саме ви просите? Розділити з вами ганьбу? Навіть якщо я четвертий син графа мені все одно потрібна дружина з відмінною репутацією. Ви хоч уявляєте наскільки тепер має збільшитися ваш посаг, щоб я міг заплющити очі на подібну обставину?!

   — Посаг?.. — повторила вона з гримасою болю, підвівши очі. Все ще сподівалась, що неправильно почула, чи чогось не зрозуміла.

   Дивилась йому у вічі, але вже не бачила там того захоплення, що раніше. Те, що вона сприймала за кохання з них безслідно зникло. Цікавості там більше не було, як і ніжності, турботи та вдаваної відданості. Він дивився поглядом, в якому вже не було тепла.

   Згадались попередження батька, які вона пропускала мимо вух, не надаючи значення, бо засліплено вірила. Але все, що звучало чудернацьки й дико, виявилось правдою!

   Холодний розрахунок. Посаг… його цікавило лише це. Боялась, що він може постраждати, вимагаючи сатисфакції, але він і не думав про дуелі, про те, щоб стати на її захист. Його цікавила лише вигода.

   За шляхетністю ховалась підступність, омана носила маску вірності, а на місце захоплення прийшло розчарування.

   — Ви так майстерно вдавали кохання, приховуючи свої наміри?.. — прошепотіла борючись з емоціями, бо здавалось, що в цю мить вона летить з височенної скелі вниз.

   — Кохання у світі аристократів не існує. Тільки домовленість, обов'язок, розрахунок. Леді занадто холодні створіння, вони ніколи не отримують задоволення в ліжку, тому все зводиться лиш до потреби народження спадкоємців. А для втіх існують інші жінки. Амеліє, я розплющу вам очі: коханок заводять всі, хто може собі це дозволити, тому тим, що ви звете "коханням", можуть втішатися лише нижчі класи, в яких просто немає вибору. Єдине на що може розраховувати подружжя нашого з вами статусу — лише на взаємоповагу. Але вже й цього не буде. Я не надто вірю вашому поясненню — занадто дивно це й неправдоподібно.