⚜4. Рішення

   Гроза вщухла декількома годинами раніше. Свічки давно догоріли, а за маленьким вікном поволі сіріло.

   Світанок. Народження нового дня. Маленький початок і продовження. Донедавна її найулюбленіший час доби, однак, тепер Амелія дивилась на цю сірість з байдужістю, бо знала, що це світло не могло врятувати від усього.

   Кошеня завовтузилося, відсуваючись від неї й вона не стала його тримати. Звільнивши руки, склала долоні разом та притулилась до них щокою, як в дитинстві, коли різні дрібниці у вигляді побитої статуетки, привезеної батьком з далекої країни, назву якої вона навіть вимовити правильно не могла, або випадково втопленої улюбленої ляльки сестри, здавались проблемами світового масштабу. В пам'яті воскресли заспокійливі слова мами, яка в таких випадках любила повторювати, що після бурі завжди настає затишшя. Частково так, але від цього краще не ставало.

   "Ніщо не дається просто так. Все, що посилає Бог, важливе і потрібне, бо так він випробовує наші душі й гартує дух", — мов на замовлення пронісся пам'яттю повчально-просвітницький голос вікарія з якоїсь із недільних проповідей. Амелія ніколи серйозно не думала над його словами, бо як правило, увагу частіше привертав позолочений іконостас, фресковий розпис на стовпах вівтарної арки, пілястри та ліпнина по периметру і вітражі в самому верху. Вдавала, що слухає, а сама захоплювалась витворами майстрів, яких її предки запрошували звідусіль, не шкодуючи коштів для парафії. Але, як виявилось, слова старого вікарія зачепились в підсвідомості й тепер іронією вирвались звідти.

   — Гартує дух… — повторила тихим шепотом, скрививши вуста.

  ”То це було випробування душі?” — знову зіронізувала подумки, згадуючи деталі й на очі навернулись сльози. Бо він просто уявив себе сильнішим, більш соціально значущим, вважаючи, що це дає право безкарно зробити все, що завгодно. А потім ще й нахабно заявив, що вона сама у всьому винна, бо якби не була такою дикою, все було б інакше та виштовхав за двері.

   І в той момент Амелія вже не стримувалась, відчувши свободу. Смикнула плече, звільняючись від ненависної руки й проігнорувавши ввічливе звертання, погрозливо прошипіла з відразою:

   — Ти розплатишся за це!

   Навіть уявила з якою зловтіхою могла б здійняти галас, підіймаючи всіх на ноги, або одразу направитись в кімнату батька. І він би нарешті зрозумів, що перед ним рівня, а значить за все доведеться відповісти. Але наслідки… Здогадувалась чим все може закінчитись: або змусять одружитися (а допустити цього вона аж ніяк не могла, адже до кінця життя прив'язати себе до мерзотника, було верхом безумства), або батько просто вбив би його на місці. Другий варіант був більш реалістичним, враховуючи запальний характер графа та любов до доньки. Однак існував один нюанс, важливіший за все — стан батькового здоров'я, саме це і змушувало Амелію мовчати.

   Поборовши бажання зчинити галас, вона навпомацки пробиралась темним коридором, опираючись на стіни, мовби в якомусь незнайомому, моторошному лабіринті. Взуття залишилось невідомо де, тому ступала босими ногами відсирілою підлогою, але, на диво, холоду не відчувала.

   — Плату забереш вранці, — пролунало за спиною.

   В спокійному тоні й натяку не було на вину чи якусь жалість. Ніби все було цілком звичною справою, все усвідомлено. І Амелія проклинала його аж поки не дісталась ліжка.

   “Це не може відбуватися зі мною…" — вкотре намагалась переконати себе в неможливому, розігнавши спогади. Підтягнула коліна до грудей, але думки знову і знову мордували гіркими відгомоном, подібно зграї ворон, що натрапили на поживу і залишати її не планували.

   Вона потяглась до столу, де в темряві намацала обручку, затисла в долоні, вткнувшись носом в подушку. Згадка про нареченого допомогла витягнути з глибин рятівні спогади, із зусиллям відігнавши реальність.

   Перед очима ожила вересова долина. Схід сонця. Ріка. Тихенький плюскіт потемнілих вод зі спокійною гладдю поверхні, яку раз у раз сколихував вітер. Легесенько граючись, він утворював дрібненькі хвилі, які мовби купалися в ранковому промінні, переливаючись відблисками.

  Вона замріяно йшла попід берегом неквапливим кроком. Збивала холодну, вранішню росу з молоденьких трав, наперед знаючи, що повернеться з прогулянки з мокрим подолом сукні, а Марта мружитиметься, невдоволено хитаючи головою. Але це все буде після і вже не матиме ніякого значення, бо саме там біля ріки, вона вперше зустрінеться з Пітером, на місці, яке вважала лише своїм.

   Він їхав вузенькою стежкою, а вона відступила в бік, даючи дорогу. Намагалась не проявляти надмірної цікавості й навіть голову злегка опустила. Однак він зупинився, зістрибнув з вороного мерина й тримаючи того за вуздечку, відрекомендувався з легким поклоном, настільки величаво, мов постав перед самою королевою. А потім, відвів коня до тонкої берізки неподалік, прив'язав за віжки, щоб той не заважав і, ніби давній знайомий, став розповідати про своє життя, захоплення, пригоди. Амелія зворушено слухала, слова мовби долітали звідкись здалеку, але миттєво знаходили відклик у серці. Вже в ту першу зустріч вона втратила голову від його ідеальних манер, показної елегантності, уважного погляду та милої, заворожливої усмішки.

   Наступного дня знову зустрілися на світанку і Пітер одразу почав засипати компліментами, хвилюючи голосом та пестячи очима. А вже через тиждень, зробив пропозицію руки й серця на світанку біля тієї самої річки. Говорив так величаво, рішуче, уважно стежачи поглядом з такою легкою, задоволеною усмішкою, немовби наперед знав її відповідь. Амелія тих слів практично не чула, вражено дивлячись на обручку з блискучим камінцем, яку традиційно вручають на заручини. Єдине, що могла вимовити — тремтяче, здавлене “так”. Щоб надягнути її, довелося зняти рукавичку, що було неправильно, але ж якби ця пропозиція була озвучена в маєтку, покоївка швидко б підпорола шви на потрібному пальці й вони б дотримались правил. Загалом про етикет було забуто й кільце ковзнуло безіменним пальцем лівої руки й хоч виявилось злегка великуватим, однак було найбажанішим.