⚜3. Гроза

   Ближче до вечора погода зіпсувалась остаточно, не залишивши й згадки про тепле весняне сонце та ясне небо. Наповзли густі, чорні хмари, зануривши маєток в напівтемряву, а зі сторони сусіднього графства, долинали приглушені звуки грому, які ставали все гучнішими, прикликаючи негоду. Зірвався вітер, що з неймовірною силою розгойдував високі дуби вдалечині, нещадно вигинаючи могутні крони й з потемнілого неба впали перші великі краплі дощу, які миттю поряснішали, перетворюючись на пелену. Розгулялась страшенна злива, погрожуючи перетворити все в суцільні ріки, і здавалось, не припиниться, поки не виконає цю місію.

   Родинний маєток графів Лестер — Холкхем-Холл, як правило, уникав підтоплень, чого не можна було сказати про жителів навколишнього селища. Саме про це і роздумувала Амелія споглядаючи негоду з невеличкого вікна своєї кімнати, притулившись скронею до холодної стіни. Знала, що вранці доведеться готувати допомогу, адже не мала сумнівів, що гроза залишить деяких селян без домівок, а ще розмиє дороги та підтопить поля.

   Новий удар блискавки перервав роздуми й змусив відійти від вікна. Мимоволі пробіглась поглядом кімнатою: білим полотном, яким Марта дбайливо накрила вінчальну сукню на манекені в кутку, дерев'яним комодом на вигнутих ніжках, каміном, дзеркалом в різьбленій рамі, по-королівськи розкішним узголів'ям ліжка, свічником на столі з вишикуваними в рядочок рівненькими вогниками й зосередилась на таці з їжею біля того ж джерела світла.

   Вона вкотре відмовилась спускатись на вечерю, бо не було бажання сидіти за величезним столом в самотності й мертвій тиші, яку порушити міг лиш тихий голос прислуги та столове приладдя, тому Нора й потурбувалась, щоб улюблениця не залишилась голодною. Підійшла ближче, розглядаючи наїдки, до яких майже не торкнулась.

   “Марні старання”, — відмітила подумки й відійшла від столу, буденно оглядаючи себе в дзеркалі. Злегка підняла поділ довгої нічної сорочки, вільного покрою та вмостилась перед полірованим столиком. Майнула очима його візерунчатою поверхнею: розкладеними аксесуарами для волосся, відкритою шкатулкою з дрібними прикрасами, рум'янами в золотистій баночці й вишуканими парфумами, привезеними кузеном з недавньої мандрівки Європою.

   Вирішила не чекати Марту, неквапливо витягаючи із зачіски шпильки й локони один за одним вільно падали, розсипаючись спиною. Згадувала з яким небажанням вранці ховала зачіску під капелюшок, вирушаючи на зустріч до нареченого й при цих споминах її охопило дивне щастя. В очах спалахнув полум'яний блиск, змусивши дивно усміхатись своєму зображенню в дзеркалі, а думки пірнули в солодкі спогади, аж поки в них не увірвався тихий стук і у дверях з’явилась камеристка.

   — Міс Амеліє, ви вже й переодяглися.

   Марта кинулась до неї, дивлячись з докором. Вхопивши щітку зі столика, почала бережно розчісувати довге волосся, ділячись новинами:

— Уявляєте, до нас прибились подорожні. Не встигли дістатись заїжджого двору, негода застала в дорозі. Вас не стали турбувати. Мілорд велів розмістити та нагодувати. Управителька забрала собі в помічники всіх, кого впіймала, в тому числі й мене, не чіпала хіба що старого дворецького й камердинера графа.

   Амелія проігнорувала цю інформацію, позаяк не бачила нічого дивного в тому, що негода змусила подорожніх шукати в них прихистку та зосередилась на своєму. Згадувала з яким захопленням Пітер говорив про одруження, як таємниче вигнув вуста, торкнувся руки й цей спомин блискавично знайшов відгомін в душі, оповиваючи теплом і запаморочливою ніжністю. Вона задумалась про майбутнє й різко стрепенулась від раптової думки. Сміливо зиркнула в дзеркало, на коротку мить зустрівшись там з очима Марти. Знала, що з прислугою не обговорюють подібні теми, але цікавість перемагала. До того ж та була старшою майже на десять років і колись жила в Лондоні, поки її покійна мати не взяла дівчину до себе. Тому…

   — Марто, ти ж знаєш як мрію вийти заміж, навіть рахую дні до весілля, але… мені треба знати чого очікувати від ночі, — повідомила обережно й замріяний спокій щез з її лиця мов вітер.

   Рука служниці завмерла, а очі розширились. Ще якась мить і вона професійно впоралась із розгубленням, продовживши розмірено водити щіткою волоссям, в невдалій спробі вдати, що нічого не почула. Амелія злегка наморщила ніс і, ніби пояснюючи, продовжила переборовши збентеження:

   — Мене навчали читати, писати, рахувати, танцювати, вести господарство, займатися рукоділлям, влаштовувати бали, навіть французької вчили, але… Моє приблизне уявлення не дає повного розуміння. Не знаю, що потрібно робити. Що від мене вимагається?

   Зрозумівши, що вдаванням і відмовчуванням нічого не доб'ється, камеристка знервовано посміхнулась, оскільки для неї подібна розмова була не менш ніяковою та дивною й користуючись невеличкою заминкою, спробувала відмахнутися:

   — Міс Амеліє, вам немає за що хвилюватися. Впевнена, ваш наречений все знає і... покаже.

   — Звісно, але я не хочу зробити щось неправильно… розчарувати його. Розкажи, тобі ж відомо, слуги обговорюють все, лише нас тримають в невіданні, — проказала притишено, викрививши вуста.

   — Міс Мелі, це не мій обов’язок. Ви леді і я не можу, — ще більше знітилась служниця.

   Нервово відклала щітку на дерев’яну поверхню підсунувши до дзеркала, вичавила нову натягнуту посмішку і не піднімаючи погляду від пальців, що вміло сплітали темні прядки в косу, продовжила озвучувати думки:

   — Про це лише в переддень весілля розмовляють — така традиція. Ваша матінка, упокой Господи її світлу душу, все б розповіла, пояснила, підготувала, але тепер це обов’язок місис Елізабет. Вона невдовзі прибуде і ви... все дізнаєтеся.

   Амелія скривилась уявляючи майбутню розмову з вічно незворушною й строгою тіткою, яка вміла з таким завзяттям стискувати губи в тонесеньку лінію, що того виразу навіть її найстарший син Томас боявся. Звісно, в її компетенції ніхто не сумнівався, враховуючи наявність п'ятьох дітей, проте з подачею інформації могли виникнути проблеми, дівчина це передчувала, тому й не планувала здаватись.