©, Лореін Владислава, 2021
"Під розбитими небесами"
"Я боротимусь за тебе з твоїми страхами й спогадами"
Лестершир, 1772 р.
— Що там? — графиня Лестер нетерпеливо завовтузилась на своєму ложі з якого повитуха заборонила їй вставати до світанку та невідривно стежила за кожним рухом ворожки, що зігнувшись, вміло розкладала руни на покривальці її новонародженої донечки.
Маргарет здавалось, ніби та навмисне розтягує час, а їй не терпілось знову пригорнути крихітку до себе, вдихнути солодкий аромат, перебивши нестерпний запах трав і спалених свічок. Вона не хотіла, щоб її доня залишалась з годувальницею, яка забрала її на час ворожіння в дитячу. Тому молода матуся невтомно підганяла ворожку.
Минуло ще декілька напружених хвилин, а відповіді так і не було. Графиню поволі огорнули сумні чуття і вона невдоволено наморщила чоло:
— Відповідай. Що чекає мою донечку?
Нора, яку в селищі всі називали безумною відьмою, знову промовчала та ще нижче схилилась над розписаними прямокутними камінцями. В ці хвилини жінка сповна відповідала чуткам і тому образу, який їй приписували — мала досить дивний та навіть моторошний вигляд у відблисках свічок, розставлених на всіх можливих поверхнях: злегка розпатлана, з наполовину посивілими пасмами, які вибилися з-під пов'язаної темної хустини та в залатаній сукні, що більше нагадувала вицвілу ганчірку невідомого кольору. А ще більшої містики й таємничості цій картині додавали згасальні звуки грози: поодинокий відгомін грому, що никнув вдалечині й тьмяні спалахи блискавиці, які повільно повзли в сторону сусіднього графства.
Широко розплющені, ніби нерухомі, очі ворожки вже втретє уважно пройшлися розкинутими рунами. Ні в кого досі вона не бачила настільки суперечливого фатуму. Намагалась трактувати їх якось інакше, але виходило одне і те ж: дівчина не матиме щасливої долі з тим, кого обирає серце, але гроза змінить все — принесе лихо та одночасно відкриє шлях до бажаного й омріяного. Гроза — її провідник до щастя, і разом з тим загроза.
— Що ти бачиш? — вкотре не втрималась графиня, нервово затиснувши краї візерунчатої ковдри.
Нора викривила вуста, вперше засумнівавшись у своїх вміннях. Хіба могла розповісти все пророцтво рун? Але графиня чекала відповіді, тому...
— Ваша донечка прийшла у світ під час негоди, але саме грози їй і треба остерігатися.
— Це все, що ти там побачила? — з підозрою примружилась Маргарет, злегка обіпершись на лікті.
— Ні... — протягла ворожка, роздумуючи над наступними словами. Однак вирішила говорити як є: — Її доля — полонити роздвоєну душу, яка й стане для неї сяйвом в темряві.
— Що?.. — вражено скривилась графиня, оскільки слова ворожки все більше заплутували й здавались безумними. На якусь мить, молода леді навіть подумала, що селяни недарма уникають цю жінку, вважаючи, що та несповна розуму.
— Руни саме так і говорять… Ніколи не помиляються, — Нора одним махом змела свої камінці в полотняну торбину й випросталася, не спускаючи з породіллі очей.
Графиня знову строго нахмурила чоло й важко зітхнула, всім своїм виглядом виказуючи невдоволення та роздратовано вказала рукою на двері:
— Можеш бути вільна. Я покликала тебе дізнатись долю доньки, а ти мені наплела Бог зна чого і… — але піднесений голос графа з коридору не дав їй докінчити думку.
Він увійшов у покої дружини окриленим кроком, бережно тримаючи на руках згорток з їхньою донечкою. Різкі аристократичні риси обличчя пом'якшились, а навколо вуст блукав вдячний, радісний усміх. Дивлячись на свого дорогого Джорджа, Маргарет забула про все, бо в такій щасливій родині під заступництвом настільки люблячого, відданого батька, їхній донечці ніяка гроза не страшна.
Нора встромила очі в підлогу, застелену товстим килимом, мов боялась зурочити щасливу сімейну ідилію й пригорнувши до грудей торбинку з дорогоцінними рунами, поспішила зникнути, повертаючись у своє убоге житло на краю селища. Знала, що гроза не оминула її хатину й ставила собі питання: скільки ще підтоплень витримають старезні, похилені стіни?
#3177 в Любовні романи
#74 в Історичний любовний роман
#82 в Історичний роман
Відредаговано: 07.07.2021