Частина 2

    - Що саме ти тут бачиш Марі? - спитала жінка в білому халаті. Не пам’ятаю, як вона виглядає, не бачу її, а лише бачу, що на ній білий халат, та високі чорні шпильки, та акуратна французька коса.
   - Клітку, а в ній дівчину. Над нею нависають чорні хмари - спокійно відповіла продовжуючи дивитися на руки.
   - І хто та дівчинка?
   - Я- відповіла тихо. Здавалося, наче я не для цього світу. Життя приносило мені більше болі ніж радості, чи просто спокою, але триматися на волосині, довгі роки здавалося неймовірним.
   - Марі, я розумію, що це важко, але ти повинна розповісти мені, що сталося тією ночі. - проговорила жінка у білому халаті. Опустивши очі, я подивилась на свої руки, на котрих ще досі були сліди порізів. Крові вже не було, а ось рожеві шрами були ще свіжі. Здавалося моє серце було таке ж саме в глибоких порізах, які ні як не могли залікуватися. Ту ніч ніколи не забуду. Це був мій вісімнадцятий день народження. В день був невеликий торт, який приготувала кондитерка, привітання і навіть кульки. Здавалося я отримала другий шанс, а точніше свободу. Котру дівчинка чекала довго. Ох, тоді здавалося все таким новим, наче мені хтось подарував нове життя.
Настала ніч йшла за планом дякувати богу. Залишилося тільки сходити в душ і тут відчула неприємний біль на щоці, цей мерзотник, що дав мені ляпаса чорт би його побрав,
   - Марі, а куди це ти зібралася? - позаду мене спитав Тревіс і моє серце зупинилося.
   - Хочу сходити до душу.
  - В джинсах, футболці та ще з рюкзаком. Навряд чи красуня. А ну йди до мене - притягнув до себе Тревіс і поцілував мене в шию. Всі мої спроби вирватися були марними. Закинувши мене в душ Тревіс стягнув з мене джинси та футболку.
   - Ой красуня не відпущу тебе. Ти ж он яка....
   - Відпусти мене придурок. - прокричала я хриплим голосом. Потім відпустивши мене, і я немов каменем впала на холодну плитку. З очей потекли сльози, а Тревіс знову і знову бив мене по животі, обличчю, та ногах. А потім просто настала темнота. Я нічого не бачила просто все зникло.
   Темнота котру я так любила раніше стала для мене другим домом. Стала такою рідною. Тільки коли я відкрила очі, а точніше прийшла в себе, я нічого не бачила. Темнота, була не в кімнаті, як мені здавалося. Темнота була перед очима. Десь далеко звучали людські голоси, десь поряд щось пищало, і неймовірно дратувало. Доторкнувшись до чогось холодного, я намагалась встати, але біль у грудях зупинила мене. Голова пульсувала, ребра болі.
   - Ой не варто цього робити. Буде боляче. Заспокойся. Ти в лікарні — прозвучав поряд чоловічий голос. Його великі руки лягли мені на плечі.
   - Що зі мною? Хто ви?
   - У твій мозок стався крововилив, і ти втратила зір. Можливо зір сам повернуться, але як показує досвід інших лікарів та і мій також у дев’яносто дев’яти процентів випадків, треба робити операцію.
   - Але ж у мене не має грошей...
   Моє нове життя почалося зовсім не так, як планувалося. Ні в мене не було чіткого плану з приводу як жити далі, але я хотіла більше свободи. Тиждень в лікарні був важким. Ребра боліли, голова розривалась без знеболюваного, а якщо додати ще того, що я нічого не бачу, то це ад у чистому виді.

****
   -Міс Реймонд — покликав мене хтось позаду.
   - Так. - зупинившись по серед сходинок.
   - Я зі спереду. Мене звати Том і в мене є до вас розмова. Чи не могли б ми по розмовляти?
   - Так авжеж. Прошу в мене квартира на п’ятому поверсі, тому ще чотири поверхи і ми на місці — посміхнувшись відповіла я. І почала знову акуратно, підійматися сходинками. Ноги потихеньку почали привикати, які високі тут сходи (можливо вони десь п'ятдесят чи навіть шістдесят сантиметрів).
   - Давай те я вам допоможу з пакетами та піднятися без травм. - в голосі чоловіка звучала посмішка.
   - Ну, я не проти, але травм не має. Бо я вже тут шостий день, а травми в мене були перші чотири дні.
   - А ви до речі хто?
   - Я хочу вам допомогти у вашій проблемі.
   - Справді. Але ви й так допомогли з цими пакетами. - посміхнулася я відчинивши двері до квартири.
   - Міс Реймонд...
   - О прошу називай те мене просто Лілі. Мені так буде комфортніше.
   - Лілі я хочу допомогти вам, хочу оплатити вашу операцію на очі.
Його слова змусили мене зупинитися на пів дорозі до кухні . Я застила наче скульптура. З очей потекли сльози. Кожну ніч я лежала в ліжку і плакала, як тільки могла. І так вже другий тиждень поспіль

   - Що?

   - Так вам не почулося. Я хочу оплатити вашу операцію проговорив незнайомець
   - Поганий жарт.
   - А я не жартую. Я розмовляв з вашим лікарем. У вас хороші шанси, якщо зробити операцію. А отже, якщо шанси є то треба їх використовувати.
   - Я не можу... В мене не має коштів. Тому дякую за допомогу, вихід ви знайдете
   - Лілі це ваш шанс. Ви це розумієте? Ви справді гадаєте, що таке життя, як маєте зараз заслуговуєте? А я відповім. Ні....Ви гарна, розумна і маєте потенціал тому треба його використати на повну.
   - І, як мені...потрібно буде....відплатити за вашу допомогу?
   - Та нічого особливого просто померли....

Лист для нової Марі Реймонд. Відкрий його через п’ять років.
Привіт Марі чи, як тебе тепер звати я не знаю. Але чомусь вірю, що твоє життя за цих п’ять років змінилося. Так я пишу лист сама собі і це дуже дивно.
Я звичайна дівчинка. У котрої довгий час не було сім’ї й тоді коли я жила в дитячому будинку, або ж в чужих сім’ях, я справді всім серцем думала, що це  великий не достаток мого життя, але я помилялась. Тепер пройшло три місяці після операції, три тижні тому мені зняли пов’язку. І я бачу.
   Я сподіваюсь, що ти будеш щасливою точніше я буду щасливою.