Глава 24. Аля. Неочікувана зустріч

Власник ресторану, Маріо, ставиться до мене дуже приязно, і відразу пропонує включитися в робочий процес. 

— У мене тут захворіла офіціантка, — каже він, — може, ти її заміниш сьогодні? 

— Я не проти, — відповідаю я. — Але розкажіть, будь ласка, що потрібно робити, щоб я нічого не переплутала…

— Добре, — киває Маріо. — Дивись, за тобою буде закріплено декілька столиків. Тобі треба підходити до людей, які за ними сидять, питати, що вони хочуть замовити і тому подібне. Коли закінчується напій, залишається десь третина або чверть, треба підійти і запропонувати поновити келих. Також треба уважно оглядати залу, коли ти не біля клієнта, так ти помітиш, до якого гостя треба підійти. Не всі вони піднімають руку чи щось таке, часто вони просто блукають очима по залі, шукаючи зоровий контакт з офіціантом. От якщо таке побачиш, то треба підійти і поцікавитись, чи не хоче гість ще щось. 

— Зрозуміло, — киваю я. — Добре, спробую дотримуватися всіх ваших порад…

Спершу все йде як по маслу. Людей в ресторані не дуже багато, і я встигаю підійти до всіх і принести їхні замовлення, причому ще й залишається час поспілкуватися з господарем. Він дуже балакучий і компанійський, хоча я не все розумію з його італійської, але все одно Тоні навчив нас уже достатньо, щоб я могла порозумітися в елементарних речах. А якщо щось неясно, то запитую англійською, але англійську Маріо знає десь на такому рівні як я італійську, тож іноді доводиться переходити і на жести та міміку, що виглядає досить кумедно. Але ніякої незручності не виникає, клієнти-італійці теж переважно доброзичливо налаштовані до мене, запитують, звідки я (бо ж тут всі одне одного знають). Я кажу тоді, що я студентка і в Маріо на стажуванні. Студентів тут люблять, тому мені дають щедрі чайові, і в цілому день проходить цікаво і корисно.

Аж доки під час мого чергового виходу в зал я не помічаю нову компанію, що заходить і розміщується за одним із вільних столиків. Я підходжу до них, і десь вже пройшовши половину відстані до їхнього столика, раптово зупиняюся. Бо серед тих гостей я бачу знайоме обличчя. За законом підлості до ресторану завітав Альфонсо, який і написав мені недавно листа. Він розмовляє з друзями і ніби не помічає мене. Я розвертаюсь, не дійшовши до їхнього столика. Думаю зараз повернутися на кухню і пояснити все господарю. Нехай він попросить іншого офіціанта обслужити той столик. Але Альфонсо, виявляється, добре помітив мене. За своєю спиною я чую його вимогливий голос. 

— Що ж ти розвернулась і пішла, коли на тебе чекають клієнти? — запитує він мене. 

Якусь мить я стою на місці, не знаючи, як реагувати, а потім все ж підходжу до того столика.

— Добрий день, що ви хотіли б замовити? — запитую офіційним тоном. 

— Чому ти відмовила мені, Алю? — він дивиться на мене з якимось грайливим викликом, від чого мені стає аж бридко. 

— Я не відмовлялася принести вам ваше замовлення,  — вдаю, що не розумію, що він має на увазі. 

— Ти знаєш, про що я, — він пильно дивиться мені в очі. 

— Прошу вибачення, в мене багато роботи, — я показую на кухню. — Що вам принести? 

— Якщо будеш такою холодною, хтось може постраждати, — він хижо посміхається.

Маріо, видно, бачить, що в мене виникли проблеми, і сам виходить до гостей. Починає з ними бурхливо вітатися, називаючи всіх по іменах. 

— Доне Альфонсо, вам, мабуть, сподобалася моя нова стажерка? — запитує він. — Але вона іноземка і погано знає італійську, давайте я пришлю до вашого столика іншу дівчину…

Він бере мене за руку, щоб повести до кухні. 

— Мені потрібна саме ця дівчина, — вперто каже Альфонсо. — Чи ви тепер відмовляєте клієнтам? 

— Ні, що ви, не відмовляємо, просто хочеться, щоб вам було комфортно… — розгублено каже шеф.

— Мені комфортно з нею, — відрізає він. 

— І все ж, ви такий поважний гість, я сам вас обслужу, — шеф киває мені, щоб я йшла до стійки. — Алю, йди, прийми інші замовлення, я тут розберусь.

Я з полегшенням відходжу від того столика до інших клієнтів, а потім йду на кухню. Серце калатає в грудях, в горлі пересохло, все-таки я дуже налякалася. Мені страшно знову виходити в зал, бо я боюся, що Альфонсо може просто забрати мене і силоміць кудись повезти, а всі присутні побояться його розгнівати і тому ніхто за мене не заступиться. 

Я беру свій мобільний і набираю Стаса. 

— Ти можеш мене зараз забрати? — запитую дуже тихо. 

— Так, авжеж, ну мені треба хвилин пʼятнадцять, щоб доїхати, — каже він занепокоєно. — Що сталось? 

— Я сподіваюся, що нічого не станеться за цей час, але раптом ти приїдеш, а мене не буде, то щоб ти знав, що тут, у залі цей мафіозі, Альфонсо, чи як його…