Глава 23. Стас. Ми з усім упораємось...

Коли ми за Алею приходимо до спальні, я обіймаю її. Відчуваю, що вона все ще злегка напружена, і хочу зняти з неї цю напругу.

Вона дивиться на мене своїми величезними очима. Знаю, що покладається на мене, що довіряє.

— Все буде добре, — шепочу я, прибираючи з її обличчя пасмо волосся і залишаючи долоню в неї на щоці. — Я обіцяю тобі, ми з усім впораємось.

— Пообіцяй мені, що не робитимеш ніяких ризикованих вчинків, — відповідає Аля, зазираючи мені в очі. — Принаймні, якщо виникне якась ідея, то попередиш мене. 

— Я постараюсь, — я усміхнувся і зазирнув їй в очі, погладжуючи при цьому однією рукою її щоку, а другою злегка сильніше притягуючи Алю до себе. — Кохаю тебе…

— І я тебе дуже кохаю. Тобі немає сенсу мене ревнувати чи до Тоні чи до того Альфонсо, для мене існує лише один чоловік — це ти, Стасе…

Я усміхаюсь і подаюсь вперед, торкаючись губами її губ. Я вірю Алі, знаю, що я для неї теж особливий, так само, як і вона для мене… 

І саме через те, що вона мені так важлива, я маю зробити все, що буде в моїх силах, щоб захистити її. Я не зміг обманути її і пообіцяти нічого не робити без її відома… Ну, принаймні, був практично чесним, я правда постараюсь, однак не обіцяю…

Вона відповідає на поцілунок і одразу починає тремтіти в моїх руках. Я усміхаюсь і веду її до ліжка… Сьогодні я хочу робити це повільно і насолоджуватись нею і її реакцією по повній програмі…

***

Коли я прокидаюсь, то бачу, що Аля ще спить. Вона лежить на моїй руці і я боюсь поворухнутись, щоб не розбудити її. Будильник ще не дзвенів, значить, вона може ще трохи поспати. 

Дивлюсь на Алю і розумію, що заради неї я дійсно готовий на все. Навіть не думав, що можна так сильно закохатись…

Вона, ніби відчувши на собі мій погляд, розплющує очі і усміхається.

— Ти давно прокинувся? — запитує, обіймаючи мене. 

— Ні, — обіймаю її у відповідь. — Буквально хвилин пʼять, щось таке. Нам ще можна трохи повалятись, будильник ще не спрацював.

Саме в цю мить будильник, ніби почувши мої слова, починає дзвеніти.

— А може й не можна, — я чмокаю її в губи. — Добрий ранок, Алю.

 — Доброго ранку, — вона сідає на ліжку. — Піду приготую сніданок. Які там у нас були плани на сьогодні? 

— Ти мала їхати до ресторану, на знайомство з шефом і власником, — я усміхаюсь. — Ну, я тебе відвезу. Якщо сьогодні ви швидко, я почекаю там, якщо ж ти залишишся на зміну, то поїду додому.

— Добре, — вона усміхається.  — Я  рада, що ти будеш зі мною, бо мені трохи страшнувато…

— Чому тобі страшнувато? — я погладив її по голові, як дитину. — В тебе все вийде, ось побачиш. Ти дуже смачно готуєш.

— Я ще в принципі ніколи в житті не працювала в колективі… Були різні підробітки, але в основному онлайн, щоб мати якісь власні гроші, а на роботу я ходити не могла, ну, ти знаєш, з яких причин, — вона опускає очі. — Тож тепер трохи хвилююся, чи знайду спільну мову з іншими працівниками, чи не буду там виглядати “білою вороною”...

— В Італії дуже привітні люди, — відповідаю я. — Якщо ти постараєшся і покажеш їм, на що здатна, і при цьому будеш так само привітною, як і завжди, то, думаю, тобі вдасться знайти з ними спільну мову. Тим паче, люди в маленьких містах доволі прості та невибагливі. Як на мене, тут, як і всюди, найбільше цінують щирість. Вони побачать, що ти дійсно стараєшся і хочеш це робити, і тоді мають тебе підтримати.

 — Хочеться вірити, що так і буде, — усміхається Аля. 

***

Коли ми вже підʼїжджаємо до ресторанчику, я бачу, що Аля все ще трохи нервує. Я беру її за руку і зазираю в очі:

— Ось побачиш, в тебе все вийде, налаштуйся позитивно, добре? 

— Я постараюсь, — каже вона. 

— Я почекаю тут, а після розмови з шефом та власником напиши мені, якщо залишаєшся сьогодні. Тоді поїду додому, добре? — питаю я. 

— Добре, — Аля киває і виходить з машини. Потім вона йде в напрямку ресторану, а я дивлюся їй вслід і подумки бажаю удачі.