Глава 19. Стас. Кожен щось приховує...

Вчора я так і не подивився, що було в тому конверті, я вирішив, що буду довіряти Алі. Певно, то любовний лист, я впізнав почерк Тоні. Але ж я знаю, що Алі він не подобається, їй подобаюсь я, тож я не буду влаштовувати сцен.

Можливо, вона спеціально приховала листа, щоб я не ревнував і не засмучувався. 

Зранку ми всі разом снідаємо, а потім ми з мамою їдемо дізнаватись, що там з її машиною. Нічого нового не дізнаємось, але вона пише на мене якесь доручення, щоб в подальшому розслідуванні, якщо поліції буде щось треба, то вони звертались до мене. 

Коли ми повертаємось додому, Аля вже чекає з обідом. Я дуже радий, що вони з моєю мамою поладнали, і все проходить так добре. 

— Стасе, відвезеш мене сьогодні до міста? Я вже купила собі білет на потяг до Мілану, він відправляється о шостій, — каже вона, коли ми вже завершуємо обід. 

— Може, погостюєте у нас ще? — пропонує Аля. 

— Алю, мені було дуже приємно з вами познайомитись, і взагалі, я рада, що ви з моїм сином знайшли одне одного… Але якщо я не повернусь, то мій чоловік влаштує в Мілані бозна-що, у нас там новий готель і… — я зиркаю на маму, яка мало не проговорилась і вона одразу ж виправляється. — Ну, у нас там зараз багато клієнтів, багато нових готелів, які треба перевірити.

 — Але я сподіваюся, що ви ще побуваєте в нас в гостях, разом із чоловіком, — Аля усміхається. — Приїздіть будь-коли, ми зі Стасом чекатимемо з нетерпінням! 

— Домовились, — весело каже мама.

Аля подає нам чай з солодким, ми ще трохи сидимо всі разом, а потім вже й час виїжджати, бо до міста, з якого відправляється мамин потяг, добиратись ще півтори години. Ну і бути на вокзалі треба все ж заздалегідь.

Вони тепло прощаються і потім ми з мамою залишаємось самі в дорозі. Спочатку вона нічого не каже, а вже коли ми майже підʼїжджаємо вирішує порушити мовчанку:

— Вона мені подобається…

— Аля? — перепитую я. 

— Так, — киває мама. — Хороша дівчина. Мені сподобалось, що вона не захотіла мене обманювати. Та й бажання бути самостійною в неї теж є, що добре. І на шию тобі сісти вона точно не хоче.

— Це правда, — я усміхаюсь. 

— Але ти сам її обманюєш, не думаю, що це правильно, — зауважує мама.

— Ну, ти ж знаєш, я не хочу займатись родинним бізнесом, — я знизую плечима. 

— Може, ще передумаєш, — каже вона, коли я вже паркуюсь. — Добре, далі я сама, не переживай! Їдь додому.

— Та ну, я посаджу тебе на потяг… Дім нікуди не втече…

***

Коли я повертаюсь додому, Аля зустрічає мене на порозі:

 — Ти, якраз вчасно, Тоні прийшов, можна займатися. 

Я одразу злегка насуплююсь. Згадую про той лист і мені стає якось неприємно. Він ще й приходить раніше, ніж мав… Чи то може я забув час?

— А хіба він не мав бути за годину? — перепитую я. 

 — Здається, так, але чомусь прийшов раніше, — я бачу, що вона червоніє. 

Певно, хотів побачитись з Алею, тому й прийшов раніше. А що як він спостерігав за нами зовні і чекав моменту, коли я піду? Ні, це вже я придумую, такого не може бути…

— Зрозуміло, — я киваю. 

Відчуваю легке роздратування, але не хочу його показувати Алі. 

 — То йдемо? Він чекає у вітальні…

— Так, ходімо, — відповідаю я…