Глава 15. Стас. Думки вголос?

Поки Аля разом із сеньйорою Марією готують обід, ми з Тоні залишаємось наодинці у невеличкій вітальні. Спочатку десь годину кожен з нас займається своєю справою, а потім Тоні несподівано звертається до мене:

— Знаєш, Аля ніби була народжена, щоб жити в Італії, — замислено каже він. — Тільки не в якійсь бідній халупі. Їй треба щось гідне. 

— Ти їй не подобаєшся, — я усміхаюсь. — Та й сам ніби зовсім не багатій, чи ми чогось не знаємо?

— Не зважай, то були просто думки вголос. По ній видно, що вона звикла до розкішного життя. Зараз у вас романтика і все таке, але цей період скоро закінчиться, і тоді ти згадаєш мої слова, — Тоні також усміхається. 

Я хочу відповісти, однак саме в цей момент Аля виходить до вітальні і каже:

— Давайте продегустуємо те, що ми приготували?

— Цікаво буде спробувати щось новеньке від тебе, — усміхаюсь я і кидаю на Тоні швидкий переможний погляд. — Люблю коли ти готуєш для мене.

— Я люблю готувати для тебе, — відгукується вона. — А синьйора Марія — просто ас у кулінарії, я дивилася, як вона готує, просто роззявивши рота. Ходімо, самі все побачите! 

***

Страви дійсно виявляються дуже смачними і різноманітними. Навіть зі здавалось би звичайних продуктів можна створити щось настільки нове і смачне, подумати тільки. 

Думаю, це один з найсмачніших домашніх обідів в моєму житті. 

— Не дивно, що у вас був власний ресторан, — кажу я до пані Марії. — І подача, і смак — все на вищому рівні. 

—  Дякую, — літня жінка сміється. — Улюблена справа досі додає мені смаку до життя. От пригощаю Дена, Тоні — і відчуваю себе комусь потрібною. От ви зайшли — це для мене справді святковий день. Гості бувають не так часто, тому хочу порадувати вас смачненьким! 

— Вона дійсно завжди так, — каже Тоні. — Хоча їй би відпочивати побільше. А вона все на кухні й на кухні. 

— Тоні, поки я рухаюсь, я живу, щойно розлінюсь і буду надто багато відпочивати — одразу помру, — сміється пані Марія. — Не дарма кажуть, що рух — це життя.

— Це правильно, — підтримує її Аля. — Ми будемо ще до вас заходити, так що не сумуйте. Мені ще треба опанувати багато різних страв…

Далі обід проходить за різними цікавими розповідями пані Марії. Тоні весь час дивиться на Алю і мене це напружує, однак я не подаю вигляду. Алі він не подобається, тож мені нема через що переживати, вона ніяк не відповідає на його загравання.

Після обіду ми з Алею дякуємо пані Марії і йдемо до машини. Нас проводжає Тоні.

— Алю, ти не забула те, що я тобі дав? — питає він Алю. 

— Я пам’ятаю, червона книга для мене, сіра для Стаса, — усміхається вона. — До зустрічі завтра! 

— Чекатиму з нетерпінням! — усміхається він, а потім дивиться на мене. — Бувай, Стасе.

— Бувай, — кажу коротко і сідаю в машину.

Аля сідає біля мене і я одразу їду на дорогу, хочеться додому. 

— Ти якийсь напружений, — каже вона. — Це через Тоні? 

— Пробач, — я зітхаю. — Просто поки ви готували… Хоча, не зважай. 

— Він щось тобі сказав? 

— Сказав, але я з цим сам розберусь. Не бери в голову. Але він мене бісить… — все ж зізнаюсь я.

— Він просто надто безпосередній, — Аля знизує плечима. — Що думає, те й каже. Просто не звертай уваги, та й усе. 

— Алю, скажи, от зараз, коли ми, можна сказати, "в бігах", що ти відчуваєш? Як тобі живеться тут, в Італії?

Хотів додати "зі мною", а замість того сказав "в Італії". Аля не така, я знаю відповідь. Але чому його слова так зачепили мене?

 — Мені подобається тут, — вона торкається мого плеча. — Але думаю, якби тебе не було поруч, я почувалася б самотньою…

— Це добре, — я киваю і якраз паркую машину біля наших воріт, а потім зазираю їй в очі. — Ну в сенсі добре, що тобі тут подобається. А я буду поруч і далі, я хочу бути поруч з тобою.

 — Мені зараз дуже важлива твоя підтримка, — каже Аля. — Трохи хвилююся перед зустріччю з твоєю мамою…

— Все буде добре, не переживай, — я беру її за руку. — Ти в мене найкраща. 

— Ти теж найкращий. Мені нецікавий Тоні, і будь-хто інший. У всьому світі для мене існуєш лише ти, Стасе…

— Дякую, що ти в мене є, — я подаюсь вперед і торкаюсь губами її губ, прикриваючи очі. 

Вона відповідає на поцілунок, щасливо усміхаючись.

— Шкода, що зараз треба швиденько готувати, — каже вона. — А то можна було б зайнятися чимось більш романтичним…

— Сподіваюсь, вона буде втомлена. Поїсть і одразу спати, — я усміхаюсь. — І тоді вже ми точно займемось чимось більш цікавим…