Глава 14. Аля. Трикутник мимоволі

Сеньйора Марія виявляється дуже приємною жінкою. Вона ходить по будинку, спираючись на ціпок, бо має хворі ноги, проте в неї дуже жвавий і веселий характер, і вона з радістю погоджується передати мені секрети приготування деяких своїх фірмових страв. 

Стас каже, що в машині спрацював один з датчиків і йому хотілось би зʼїздити на СТО, тож він тільки вітається з пані Марією, а потім каже, що швидко зʼїздить і повернеться за мною. 

 — Може, ви ще розкажете про особливості керування рестораном? — питаю я. — Я мрію колись відкрити власний, але гадки не маю, з чого починати і взагалі, що для цього потрібно…

— Ну, спочатку я б радила попрацювати в якомусь ресторані. В ідеалі попрацювати і кухарем чи помічником, і офіціанткою. Так ти краще зрозумієш, як працює цей бізнес, — каже сеньойора Марія.

 — Я якраз збираюся це зробити, — усміхаюсь я. — Вже шукаю підходяще місце…

— Ден говорив про наш ресторанчик? Думаю, тобі б сподобалось практикуватись там… Ну, він вже не наш, — зітхає вона з легким сумом. 

— Так, він сказав, що поговорить із новим власником. Це мабуть, сумно для вас, що у вашого улюбленого ресторанчика тепер новий господар…

— Я мріяла працювати там все життя, доки зможу… Але не змогла доволі рано, — тихо сказала пані Марія. — Якби ми не продали його, то заклад би взагалі закрився. А так він хоча б і далі працює, хай я вже там і не хазяйка.

— Можливо, ми зможемо чимось допомогти? — запитую я. — Якщо вам, наприклад, потрібні гроші на лікування…

— Ні, ми не зможемо взяти з вас гроші. Ви ж молоді, вам вони потрібніші. Скільки у нас ще лишилось того життя, — вона махає рукою. — Але дякую за ці слова. Я сподівалась на сина, думала, може він з освітою і тому подібним зможе стати на ноги і може трохи допомогти в цьому плані… Але поки що він в основному тиняється нічними вуличками… Хоча, ми з Деном теж були молоді… Певно, вся молодь в Італії проходить через це. Он і Тоні теж, здається, зараз на цьому етапі. 

 — Тоні, здається, молодший брат вашого чоловіка? Він хороший хлопець, розумний.

— Так, він народився, коли Ден вже був дорослим, тож часто Ден сприймає його мало не за ще одного сина, тим паче їхні батьки вже давно померли, — каже Марія. 

 — Добре мати такого брата, — усміхаюся я. — Взагалі, у вас в Італії родинні зв’язки такі міцні, мені дуже подобається, що родичі так допомагають одне одному, підтримують…

— Ну а як інакше… Хоча, є в цьому і зворотний бік медалі. В багатьох родинах до сих пір квітне сильний матріархат в плані одружень, — ділиться пані Марія. — Бабусі і матері часто самостійно обирають пару для своїх дітей та інших молодших родичів. Але ми з Деном вважаємо, що кожен все ж має сам вирішувати, з ким жити це життя. Ми самі одружились всупереч порадам родичів і тому навіть не отримали свого часу спадок. 

 — Вашому синові в цьому плані пощастило, — усміхаюся я. 

І цієї миті ми чуємо дзвінок у двері, а потім відразу двері відчиняються, видно, той, хто прийшов, має ключ. 

До вітальні зазирає Тоні. Виходить як у тій приказці: “Про вовка промовка, а він на поріг”. 

— Привіт, Маріє, я привіз те, що ти просила взяти в супермаркеті!  — вигукує він італійською, тут зустрічається зі мною очима і відразу додає англійською: — Добрий день, вибачте, я вас не помітив, Алю. Як ви поживаєте? 

— Добрий день, — я усміхаюся. — От, заїхала провідати пані Марію, дуже приємно було познайомитися. 

— А я якраз хотів сьогодні до вас заїжджати, добре, що ви тут! — весело каже він. — У мене є дещо для вас. Це щодо італійської, я знайшов вам дуже хороші книги, адаптовані для іноземців! Вони в моїй кімнаті, зараз винесу!

— Чудово, буду дуже вдячна, — кажу я. — До нас сьогодні приїздить в гості мама Стаса, то, мабуть, ми перенесемо заняття на завтра, у вас вийде? Або на післязавтра…

— Так, я зайду до вас завтра, — відповідає він. — Піду за підручниками! — він підморгує мені і йде до сходів, а вже за мить покидає перший поверх. 

— Схоже, ви йому сподобались, — усміхається пані Марія. — Сподіваюсь, він не доставляє вам клопотів і ваш хлопець не ревнує. 

— Ні, Стас не ревнивий, — кажу я, хоча в душі не дуже впевнена в цьому. — Та й Тоні поводиться дуже чемно. 

Цієї миті повертається Тоні, приносить книги і простягає їх мені. 

— Дякую, — кажу я. — Обов’язково почитаю сьогодні перед сном.

— Першою раджу прочитати ту, що з червоною обкладинкою, — каже він і усміхається. — Вона найлегша. І це книга саме для вас. А Стасу дасте сіру, вона теж проста.

 — Добре, — я киваю. 

Знову лунає дзвінок у двері, Тоні каже, що відчинить, і за мить повертається разом зі Стасом. 

— З машиною нічого серйозного, за пару хвилин датчик налаштували і все, якби там все не було італійською, я б і сам впорався, — Стас дивиться на мене, потім на Тоні, а потім знов на мене. 

— Тоні приніс нам книги італійською, щоб ми вправлялися в читанні, — кажу я. — Ну і сеньйора Марія обіцяла мені зараз показати приготування кількох страв, які я потім повторю вдома, щоб пригостити твою маму… Зачекаєш трохи?