Глава 11. Стас. Дивна пригода

Я подаюсь вперед і зціловую її сльози. Більш за все на світі мені хочеться, щоб Аля була щасливою. 

Обіймаю її, гладжу, хочу, щоб поруч зі мною вона відчула себе в безпеці. 

Аля сама подається назустріч і я вже бачу, що вона все ж не плаче, а усміхається. Стає трохи спокійніше на душі. Вона цілує мене в губи, сама цілує, і мені зносить дах від цього її поцілунку. 

Хочу подарувати їй цілий світ, я ладний зробити все, аби тільки вона була щаслива…

***

Коли я чую поблизу якісь вибухи, то одразу ж розплющую очі, у мене дуже чутливий сон. 

Але щойно розплющую їх — розумію, що у мене скоріш за все просто був якийсь кошмар, бо я чую хіба що сигналізацію на якійсь машині. 

Мені дуже рідко сняться сни, але якщо вони сняться, то це зазвичай поганий знак. 

Стоп, сигналізація.

Я зіскакую з ліжка і визираю у вікно. Все ж робота охоронцем принесла мені багато практичних навичок: я завжди ставлю машину так, щоб її було видно з номеру готелю, якщо є така можливість.

Але коли я визираю у вікно, то бачу, що сигналізація спрацювала на іншій машині і тепер якийсь чоловік біжить від парковки в сторону пляжу.

У цей час Аля також сідає на ліжку і тре очі.

— Щось трапилось? — запитує вона сонним голосом. 

— Все нормально, — я підходжу назад до ліжка, сідаю поруч і чмокаю її в щоку. — Хтось лазив по парковці, задів якусь машину, може, хотів пограбувати, спрацювала сигналізація і я прокинувся. Але це була не наша машина, тож можна спати спокійно.

— Мені наснилося, що я прокинулася, а тебе немає поруч, — каже вона розгублено. 

— Я поруч, не переживай, я не залишу тебе, Алю, — я вкладаю її в лежаче положення і обіймаю. 

— Тоді добре, — вона усміхається і знову заплющує очі. 

Я теж прикриваю очі і засинаю.

***

Коли прокидаюсь, Аля вже виходить з душу. Я дивлюсь на неї і не можу намилуватись. Певно, в мене на обличчі все написано, бо Аля грайливо усміхається і каже:

— Люблю, коли ти так дивишся на мене…

— Я ніби намагався робити це не надто помітно, — я усміхаюсь і встаю з ліжка, підходжу до неї і обіймаю. — Блін, я такий радий, що тепер можу в будь-яку мить торкатись тебе… Це щось неймовірне. Навіть не хочеться їхати назад на вілу, це місце, певно, стало для мене особливим. 

— Я думаю, тепер і на віллі все буде по-іншому, — лукаво усміхається вона. 

— Мені подобається, коли ти така, — шепочу я їй на вухо. — Дуже. До речі, — я відсторонююсь і зазираю їй в очі. — Ти вже думала про універ чи щось таке? Памʼятаєш, ми говорили про це, коли тільки приїхали. 

 — Так, але мабуть треба спершу трохи підтягнути італійську… Ну, думаю, Тоні нам у цьому допоможе. 

— Ну ти можеш піти на дистанційку на підробних документах, на дистанційку в Україні, — пропоную я. 

Згадка Тоні мене все ще дратує. Я ніби й не ревную Алю до нього, я їй довіряю, але є щось в ньому слизьке і неприємне, я це ще з першої зустрічі помітив.

 — А, бо я подумала що ти про універ тут, в Італії. Так, звичайно, можна подати документи в Україні, думаю, днями я це зроблю…

— Якщо хочеш піти тут — можна і тут. Дивись, як тобі буде зручніше. Але я думав, що ми все одно маємо повернутись. Сподівався, це відбудеться скоро. Хай твої кривдники там поживуть трохи, а потім повернемось, — кажу я їй. 

 — Тоді краще навчатися в Україні. А тут ми відпочинемо і наберемось нових вражень, — усміхається Аля. 

— Ти вже вирішила, чим хотіла б займатись? — питаю я. 

— Не знаю ще… Я люблю готувати, може спробувати щось, пов’язане з кулінарією? 

— Можна піти працювати в ресторан, — пропоную я. — Ти б могла вивчити місцеві страви, а коли повернемось в Україну — відкриємо ресторанчик маленький італійський наприклад. Ну якщо тобі сподобається цим займатись. Якраз зараз можеш спробувати тут попрацювати в ресторані і зрозуміти, чи це твоє. 

 — Це було б чудово, — її очі загораються ентузіазмом. — Але ким мені працювати? Офіціанткою? Я поки що не розмовляю італійською…

— Ну, ти гарно готуєш, може, помічницею кухаря? Там навряд треба знати дуже багато слів, — припускаю я. 

— Так, помічницею кухаря можна, — вона киває. — Але це, мабуть, треба подивитися якісь оголошення? Як дізнатися, де шукають працівників? 

— Попросимо наших Дена та компанію розповісти, як це робиться в цих краях. Думаю, головне — це бажання. Якщо воно є, то варіанти ми знайдемо. Тут на кожному кутку якісь кафешки та ресторанчики.

— Так, може Енні підкаже, вона тут всіх знає, — усміхається Аля. — Я така щаслива! Не віриться, що після всього, що ми пережили в Києві, зараз все так чудово складається!

— Так, все чудово, — киваю я. — І так і буде, Алю. А потім ми повернемось додому…

— Я дуже сумую за Україною, і за нашими друзями… — вона зітхає.