Глава 10. Аля. Сльози щастя

Коли ресторан зачиняється, ми йдемо до свого номера. Коли заходимо досередини, то я бачу, що він доволі просторий і зручний, але ліжко там тільки одне. 

— Все ж нам доведеться якось потіснитися на ньому удвох, — кажу я. 

— Ну, я ляжу на краєчку, не переживай, — усміхається Стас. 

Намагається жартувати, але я бачу, що він трохи схвильований.

— Добре, тоді я сходжу в душ, — кажу я, щоб трохи згладити цю незручність, яку відчуваємо ми обоє. 

— Добре, — киває він. — Я піду після тебе. 

Коли я виходжу з душу, перевдягнувшись у готельний махровий халат, то відразу як Стас виходить, лягаю в ліжко і прикидаюсь сплячою. Але заснути не вдається, серце калатає так сильно, що я думаю, чути навіть йому, коли він підходить до ліжка і дивиться на мене. Я бачу його постать через напівзаплющені повіки. 

Він сідає на ліжко, а потім лягає, повертаючись до мене обличчям. Я лежу на спині і все ще прикидаюсь сплячою. 

— Алю… — він торкається долонею мого плеча, яке визирає з-під ковдри. — Ти спиш?

— Ні, — все ж відповідаю я після паузи. 

— У мене серце так швидко бʼється, що я подумав, що навіть якби спала, я б певно тебе розбудив, — каже чи то жартуючи, чи то серйозно, схоже, він трохи нервує.

— У мене так само, — я повертаюся і дивлюсь йому в очі. — Смішно, правда? Я доросла жінка, а почуваюся якось так, ніби мені років шістнадцять…

— Так, і це таке дивне відчуття, — він усміхається. — Незвично… — Стас торкається моєї долоні під ковдрою і переплітає наші пальці. — Дуже хвилююче.

— Я хотіла б, щоб воно збереглося якнайдовше, — кажу я, відчуваючи, як від доторку його долоні по моїй руці ніби біжать маленькі поколюючі “мурашки”, від чого мені стає жарко під своєю ковдрою. 

— Я обіцяв тобі лягти на краєчку, але… Дуже хочу обійняти тебе, Алю, — він зазирає мені в очі.

— То що тебе зупиняє? — ледь усміхаюся я. 

— Іди сюди… — він примощується до мене зі спини і обіймає. 

Так як у нас не було якогось запасного одягу, то я лягла спати прямо в білизні, тож тепер ми лежимо шкіра до шкіри і я відчуваю тепло, яке струмує від його тіла.

Він проводить долонею по моїй талії але не поспішає рухатись далі. Торкається губами шиї, але настільки невагомо і ніжно, ніби боїться відлякати мене.

— Це важче, ніж я думав, — шепоче він мені на вухо. 

 — Чому? — промовляю я одними губами.

— Важко стримуватись, але я обіцяв бути чемним, — коли він говорить ці слова, то торкається губами мочки мого вуха. Знову невагомо, але від того мені ще більше хочеться податись йому назустріч.

Мені хочеться більше Стаса.

Я рвучко обертаюся до нього обличчям і сама обіймаю його.

— Не завжди доречно бути чемним, — кажу, зазираючи йому в очі, і бачу в них своє відображення. 

— Я кохаю тебе, Алю, — шепоче він і подається вперед, прикриваючи очі і цілуючи мене в губи. 

— Я теж тебе кохаю, — я відповідаю на поцілунок, відчуваючи, як шалено калатає моє серце. — Хочу нарешті довести тобі це…

— Хіба я колись просив мені це доводити, — він усміхається і знов зазирає мені в очі. — Я знаю це, Алю, знаю, бачу в твоїх очах, — він проводить долонею по моїй щоці. — І це робить мене по-справжньому щасливим…

Я мовчки усміхаюся, і відчуваю, як на моїх очах з’являються сльози.

Стас стурбовано дивиться на мене, але я поспішаю сказати:

 — Не зважай, це сльози щастя…