Глава 8. Аля. Він мене впізнав

Я  дійсно довго не затягую зі зборами, і вже за п’ятнадцять хвилин ми виходимо з будинку та йдемо до машини. 

— Цікаво буде познайомитися з місцевими жителями, — кажу я до Стаса. — Тоні сказав, що теж там буде…

— Ну, раз цікаво, то познайомимось, — відповідає Стас. — Але з Тоні не танцюй, він все ж запав на тебе. Ну не те щоб я тобі забороняю… Не подумай. Просто…

— Мені важливо, щоб тобі не було неприємно, — я торкаюся його руки. — Не буду танцювати ні з ким, крім тебе, обіцяю…

— Ти не ображаєшся на мене? Що я такий "власник"? — він переплітає наші пальці. — Я не спеціально, правда.

 — Ні, я й сама, мабуть, дуже ревнувала б, якби побачила, що ти задивляєшся на молоденьких італійок, — кажу я. 

— Італійки не в моєму смаку, — Стас подається вперед і цілує мене в щоку. — Давай сідати в машину, а то ми так запізнимось. Хоча, на вечірку особливо не запізнишся, не здивуюсь, якщо всі прийдуть навпаки пізніше.

***

Коли ми підʼїжджаємо до того місця на пляжі, де відбувається вечірка, то ще здалеку чуємо гучну музику і бачимо різнобарвне світло прожекторів.На стоянці багато автівок, так що ми ледве знаходимо вільне місце. 

— Схоже, тут сьогодні аншлаг, — озираюся я навколо. 

— Ага, — Стас киває і бере мене за руку. — Пропоную зайти на бар, взяти по коктейлю. Правда, я буду щось безалкогольне, не хочу їхати за кермом під градусом.

— Добре, ходімо, — ми підходимо до бару і замовляємо коктейлі. Бармен теж пильно на мене дивиться, аж мені стає трохи незручно.

— Мені хоч паранджу одягай, — кажу я, коли ми вже відходимо від бару. — Чомусь всі чоловіки вилупляються на мене. 

— В багатьох країнах світу відбувається подібне. Блондинок дійсно не такий великий відсоток, тим паче в країнах типу Італії, тут всі чорняві. А якби ти приїхала в Індію, то з тобою б взагалі всі фотографувались і намагались би доторкнутись, — відповідає Стас. 

 — О, тоді точно в Індію не поїду, треба десь у Скандинавію, — сміюся я. — Там я буду непомітна…

— Ну, там прикольно, в Індії, але тільки поки ти в готелі… Бо щойно виходиш за його межі, то бачиш всю ту бідність та антисанітарію… А ще і в Індії, і на Шрі-Ланці більшість людей постійно під опіатами, вони жують листя табаку і в них потім зуби аж з червоним відтінком. Загалом, я після одного виходу більше просто так там не ходив, — поділився Стас.

— Цікаво, я б хотіла помандрувати по різних країнах… але тільки з тобою разом, — усміхаюся я. 

— На сході красива хіба що природа, — продовжує Стас. — От океан, пальми, багато різних тварин. Папуги літають, як у нас горобці, різні мавпи. Правда, в річках і крокодили є. Але в річках там і не купаються. Ще помандруємо, я б хотів показати це все тобі, — додає він, коли ми вже підходимо до бару.

Гучна музика вже перекриває голоси. Стас замовляє собі безалкогольний Мохіто, а я беру Лонг-Айленд. Проходимо ближче до сцени, на якій  стоїть ведучий і щось жваво розповідає італійською. Але я розумію лише окремі слова, тому скоро втрачаю інтерес і озираюся навколо, дивлячись на людей. І раптом у мене виникає відчуття, немов на мене теж хтось уважно дивиться. Стає навіть трохи страшно, в голові зринає думка, що раптом це Кирило приїхав сюди за мною. Обережно озираюсь навколо, але бачу тільки смагляві темноволосі обличчя, всі веселяться, нікому начебто немає до мене діла. Може, це просто нерви? Треба буде придбати в аптеці якесь легке заспокійливе…

Вже майже повертаюся знов до сцени, аж тут мій погляд пересікається з якимось іншим поглядом. Чоловік уважно дивиться на мене, і я впізнаю в ньому того самого нашого переслідувача на “Феррарі”, від якого ми ледве втекли у наш перший день в Італії. Я обережно торкаюся руки Стаса і кажу йому на вухо:

 — Поглянь праворуч, отам під деревом, то не наш знайомий? 

Стас обертається і дивиться на того чоловіка, після чого відповідає:

— Так, це він. І дивиться на тебе… Певно, нам треба поїхати звідси.

 — Мабуть, дійсно краще поїхати, — я здригаюся, немов від холоду, хоча на пляжі дуже тепло. 

— Але не додому, бо якщо поїдемо додому, раптом він відслідкує  наш маршрут. Поїдемо до готелю, переночуємо там. Я впевнюсь, що за нами нема "хвоста" і тоді вже повернемось додому, добре? — Стас обіймає мене за плечі. — Не бійся, Алю, я з тобою і я нікому не дам образити тебе.