Глава 5. Стас. "Ти найкраща"

— Звичайно, можна, — вона дивиться мені в очі. — Тобі можна все…

Я усміхаюсь і прикриваю очі, торкаючись губами її губ. Цілую ніжно, я давно хотів поцілувати її, але чомусь думав, що ще зарано. Тілом проходить хвиля збудження. Добре, що вода прохолодна і трохи витверезвлює.

— Я якась наче п’яна, — шепоче вона. — Ти ж не думаєш, що я поводжуся занадто виклично? Мабуть, дівчина має бути скромною…

— Ні, не думаю, — я хитаю головою. — І взагалі, мені не потрібна якась там гіпотетична скромна дівчина. Мені подобаєшся ти, — кажу, не відводячи від неї погляду. — Ти найкраща. 

— Мені завжди здавалося, що чоловіки мріють про незайманих дівчат, — зізнається вона. — Одна моя знайома, ще з того, іншого життя, навіть робила собі таку операцію… Кумедно, правда? 

— Дурня якась, — я усміхаюсь. — Заради подібного ще й операції роблять?

— Ну, її новий коханець мріяв про таке, то вона пішла йому назустріч… 

— А він знав, що вона робила операцію? Чи вона просто прикидалась, що незаймана?

— Звісно, не знав, — сміється Аля. — Вона йому сказала, що цнотлива, а коли він запропонував їй руку і серце, то мусила бігом бігти до пластичного хірурга, поки її обман не розкрився…

— Оце в людей життя, — я теж сміюсь. — Подумати тільки…

— Зараз я розумію, що це все повна дурня, — каже Аля. — Головне — це коли поруч людина, яка тебе кохає. Тоді вже немає потреби на всі ці витребеньки, ти можеш бути сама собою і не прикидатися кимось іншим…

— Так, — киваю я. — Знаєш, я б хотів, щоб зі мною ти завжди залишалась собою…

 — Я хочу бути собою, вперше за багато років… Мені здається, що досі я не жила по-справжньому, а лише грала чиюсь чужу роль, мені нав’язували, як я маю виглядати, що одягати, як поводитися, про що розмовляти… І тільки зараз я відчуваю себе живою, і це справжня насолода…

— Це ж прекрасно, — я усміхаюсь. — Мені буде цікаво дізнаватись тебе все більше і більше. Думаю, тут ми дійсно зможемо почати нове життя.

— А ти не сумуєш за Україною? — запитує тихо Аля. 

— Трохи є, — відповідаю я. — Але все ж я впевнений, що я зараз на своєму місці. Тут, поруч із тобою. Хоча сподіваюсь, що рано чи пізно ми повернемось додому.

— Мені б хотілося мати власний будинок, хай не такий розкішний, як ця вілла, але щоб ми там могли жити в своє задоволення, щоб ніхто нас не турбував…

Я раптом розумію, що Аля ж навіть не знає, що я маю доволі великий спадок. Але ж я і не планував займатись тим бізнесом, тож нема сенсу і казати про нього. Готельний бізнес — то не моє…

— Так, думаю, це цілком можливо, — погоджуюсь я. — Треба надихатись Італією, може, нам в голову прийде якась цікава ідея, яку можна буде втілити на Батьківщині. 

— Наприклад, ресторан, — каже Аля замріяно. — Ти ж знаєш, я люблю готувати…

— Можеш піти на якісь курси тут, в Італії, — пропоную я. — Тут такого багато.

— А що, це гарна ідея, — каже вона з ентузіазмом. — Зрештою, я ніколи не бачила себе юристом, пішла на юридичний тільки через те, що вважала, що це престижна професія, і можна заробити багато грошей. Але кухня  — то реально моє покликання…

— Ну, якщо захочеш ресторан, то і юридична освіта стане в нагоді, — кажу я. 

— Можна поновитися в тому університеті, де я навчалась, — каже вона. 

— Дізнайся, чи можна там вчитись дистанційно, бо найближчим часом ми точно не зможемо повернутись, — відповідаю я їй.

— Але щоб записатися на курси, треба підтягнути італійську… Може, найняти якогось репетитора для нас обох? 

— Так, це слушна ідея, — погоджуюсь я. — Треба розуміти, що відбувається навколо. Ну і ходити, слухати, намагатись говорити практично одразу. Я так колись вчив французьку, їздив з батьками по їхній роботі ще в підлітковому віці.

— Цікаво, а ким вони працювали? — цікавиться Аля. 

— Та нічого особливого, дещо повʼязане з готельним бізнесом, — відповідаю я. — Шукали варіанти, місця, щось типу агентів, які допомагають бізнесменам.

Я не хочу розповідати про батьків правду, не хочу вплутувати їхні гроші. Ну, пізніше все одно розповім, але не зараз. Скільки дівчат було зі мною за гроші, коли я думав, що це — щось справжнє… Не хочу, щоб вона знала, принаймні зараз.

— Незвичайна професія, — каже вона. — Чудово, що можна було побувати в різних місцях, я б теж так хотіла…

— Ну, твоя мандрівка вже почалась, — підбадьорюю її я. — Ми обʼїздимо всю Італію. Тут я теж часто бував, покажу тобі найцікавіші місця.

— О, я дуже хочу цього! — вона плескає в долоні. — Щось я зголодніла, може, почнемо вже зараз з вивчення місцевих ресторанчиків? 

— Давай, — погоджуюсь я і чмокаю її в губи. — Тим паче, в тебе вже губки сині. Треба погрітись…