Глава 3. Аля. Знайомство з новим домом

 — Значить, ми схожі, — кажу я, зазираючи Стасові в очі. — Що ж, тепер у житті нас обох почався новий етап, і ми точно вже ні від кого не залежатимемо і будемо будувати своє життя так, як самі захочемо…

 — Звучить круто, — відповідає він. — Я реально радий, що ми опинились тут разом.

Несподівано Стас подається вперед і я думаю, що він ось-ось поцілує мене. Серце починає битися дуже швидко, я прикриваю очі, а потім відчуваю, як його рука на мить торкається мого волосся, але майже одразу зникає.

Я розплющую очі і наші погляди зустрічаються.

— Ниточка, — він показує білу ниточку у себе в руці. — Була у волоссі.

Я мимоволі зітхаю. Ну що ж, краще не випереджати події. Буду жити сьогоднішнім днем, не згадувати минуле і не думати про майбутнє. 

— Добраніч, — кажу я. — Завтра буде цікавий день…

— Так, — він мʼяко усміхається. — Добраніч, Алю.

Ми розходимось по своїх кімнатах. Я лягаю на величезне ліжко, тут є навіть балдахін, який, мабуть, колись використовували для захисту від комах, чи, може, щоб було тепліше спати узимку? Але зараз на вікнах стоять сучасні москітні сітки, і  в кімнатах автономне опалення, та й навряд чи тут, в Італії, такі холодні зими як у нас… Скоріше, це все просто для краси, для своєрідного антуражу…

Навпроти ліжка висить старовинна картина, на ній зображена молода дівчина у бальному платті. Цікаво, чи це якась мешканка цього будинку, чи може, Влад просто купив цю картину, щоб вілла мала більш старовинний вигляд? Треба буде в нього розпитати про цей будинок…

Поступово мої очі заплющуються, і я сама не помічаю, як поринаю в міцний сон…

***

Прокидаюся я від того, що сонце яскраво світить у вікно, на якому я забула закрити штори. Зіскакую з ліжка і виглядаю у вікно. Тут усе таке яскраве — насичено-синє небо, свіжа зелень, різнобарвні квіти на клумбі під вікном. Я думаю, що, мабуть, через ці яскраві кольори і переважно  сонячну погоду італійці такі позитивні. Ну, хочеться вірити, що всі вони такі, хоча розумію, що це може бути лише хибним першим враженням…

Я бачу, як садівник унизу підстригає живопліт, він піднімає голову і дивиться на моє вікно. 

— Доброго ранку! — гукаю я. 

— Добрий ранок, пані! — вітається він. — Як ваші справи? Я хотів запитати, чи є у вас побажання, ще не пізно підсадити якісь кущі чи квіти, тільки скажіть, що вам до вподоби. 

— О, мені все подобається, — кажу я. — Я не дуже розбираюся в садівництві, але покладаюся на ваш смак

— Як скажете! — бадьоро відповідає Ден. — Думаю, вам підійдуть якісь ніжні троянди, у нас є дуже красивий сорт! Посаджу їх!

— Дякую! Піду готувати сніданок, — кажу я.

— Ви можете просити Енні, вона буде допомагати, — нагадує він. 

— Добре, якщо я не встигатиму то попрошу її, — погоджуюсь.  — Насправді я люблю готувати, тож не думаю, що доведеться часто напружувати вашу дружину!

— О, це прекрасно, вашому хлопцю дуже пощастило! — каже Ден так само енергійно. 

—  Можливо, — усміхаюся я і відходжу від вікна. Ми збиралися їхати на пляж, поки не надто жарко, тож треба поспішати. 

Швидко вмиваюся, одягаю замість нічної сорочки легку сукню і спускаюся на перший поверх. Заходжу на кухню, і бачу, що Стас уже там. 

— Добрий ранок, — вітається він. — Незвично, що не треба прокидатись на роботу раніше… Але я все одно прокинувся за розкладом, і так і не зміг заснути. А тобі як спалось?

— Доброго ранку! Мені давно не спалося так чудово, як тут, — кажу я. — Вдома часто прокидалася серед ночі від різних нав’язливих думок і потім не могла заснути, а тут проспала всю ніч, як те немовля…

— Ну це ж добре, — Стас усміхається. — Треба щось перекусити і можемо висуватись на пляж.

— У холодильнику є готові страви, Енні вчора постаралася, зараз тільки розігрію… А вже як це поїмо, я приготую щось свіже. Чи ти з тих чоловіків, які розігріте не їдять? — усміхаюся я. 

— А є такі чоловіки? — він теж усміхається. — Значить, вони ніколи не були голодними.

— Я знаю кількох, — при згадці про колишніх коханців мій настрій трохи псується, але я тут же відганяю неприємні спогади. — Але рада, що ти не з таких…

— Для мене навіть мати не готувала років з семи, — Стас продовжує усміхатись. — Зазвичай порався сам, батько казав, що я маю бути самостійним. А тут… Приємно, коли про тебе хтось турбується.

— Турбуватися про людину, яка тобі подобається, завжди приємно, — усміхаюся я. — Думаю, якби в мене були діти, я б неминуче їх розбалувала…

— Але ж це нормально, навіть добре, — каже Стас. — Краще, ніж коли до тебе з дитинства ставляться як до якогось дорослого. Я б хотів, щоб мої діти знали, що таке справжнє дитинство. Період, коли не треба ні про що турбуватись і коли ти відчуваєш себе захищеним і необділеним турботою завдяки батькам. 

 — Мабуть, до нас самих в дитинстві ставилися досить суворо, тому ми й хочемо, щоб наші майбутні діти сповна насолодилися життям, — кажу я і ставлю на стіл розігріте рагу та ще якісь м’ясні страви, назви яких мені незнайомі. — Смачно пахне… боюся, я тут погладшаю… Чи немає в будинку тренажерної зали?