Пролог. Стас.

— Ні, — кажу впевненим голосом. Батьки вже реально дістали зі своїми нотаціями. 

— Але чому? Що ти забув в Італії? Де зупинився? Я розумію, що ти хочеш бути незалежним і все таке, але у тебе навіть нема грошей на нормальне життя! Дай нам з батьком потурбуватись про тебе. Наша імперія має бути передана у спадок тобі! — емоційно каже мама.

— Самі займайтесь своїми казино, — хмикаю я і бачу, що Аля вже якраз повертається до машини. — Пробач, мені треба йти. Зідзвонимось пізніше, — кажу я і відбиваю виклик.

— З ким ти розмовляв? — запитує вона. 

— З батьками, — я махаю рукою. — Та все одно, вони як завжди, — дивлюсь на неї і помічаю на її обличчі легку стурбованість. — Все в порядку?

— Нічого особливого, якийсь хмир причепився на заправці, але я його відшила, — махає рукою вона. 

— Ти дуже красива, не дивно, що він причепився, — я усміхаюсь. — Але раптом що ти завжди можеш покликати мене і я його точно відшию, та й так, що мало йому не покажеться, якщо буде надто наполегливий.

Ми з Алею через всі ці проблеми з її колишніми і нашою втечею в Італію особливо не встигли якось просунути наші стосунки. Насправді, я навіть не знав, чи подобаюсь їй саме як чоловік, а не просто як друг через те, що вона мені вдячна…

 — Он, до речі, він власною персоною, — хмикає вона. — Я не думала, що поїде за мною, але це справді він…

Я бачу, як до нас наближається червона спортивна ферарі, а за кермом сидить молодик італійської зовнішності, вдягнений дорого, а ще… З його одягу та перстнів на пальцях складається враження, що він якийсь мафіозі. 

— Гей, дівчино, кидай свого безхатька і давай в машину, розважимось, я тебе в образу не дам, — каже він англійською, якою володіє на диво добре. 

— Вибачте, але в мене інші плани, — відповідає Аля теж англійською. 

— Дону в Італії неможливо відмовити, — продовжує він.

— Ми поспішаємо, — кажу я, обіймаючи Алю за талію. — Пошукай собі іншу, дон. А ця дівчина — моя. 

— Ти ще пожалкуєш, що не віддав її по-хорошому, — шипить той "дон". 

— Алю, сідай в машину, — я проводжаю Алю до переднього сидіння і відчиняю перед нею дверцята.

— Італійські дороги небезпечні для туристів, — говорить мужик нам вслід.

Він каже ще щось, але я вже також сідаю в машину і тому нічого не чую. Заводжу її, швидко виїжджаю на трасу.

Але коли дивлюсь у дзеркало заднього виду, то бачу, що клята ферарі їде за нами. 

— Чорт, це не дуже добре, — кажу я вголос.

 — Може, звернутися до поліціянта? — розмірковує Аля. 

— Нам краще зайвий раз не світитись, тим паче, ми тільки-тільки приїхали, Алю, — пояснюю я їй. — Ми ж ще навіть до нашого будинку не доїхали.

 — Але не дуже добре, якщо він побачить, де ми живемо…

— Не побачить, не бійся, — я усміхаюсь. — Ми відірвемось від нього. Точніше, зробимо дещо хитріше…

Я починаю набирати швидкість, машина за мною також її набирає. Ми їдемо все швидше і швидше, але в якусь мить я різко гальмую і розвертаюсь в протилежний бік. Той мужик намагається виконати такий само трюк, але його ферарі заносить в кювет.

— Надто висока керованість плюс низька підвіска, — я усміхаюсь. — Тепер треба їхати швидше і він нас вже не наздожене.

 — Як ти думаєш, він справді якийсь там мафіозі,  чи це все понти? 

— Хто його знає, — я знизую плечима. — З одного боку, в нього дорога тачка, та й все це золото… Він схожий на мафіозі. Але з іншого боку, чому він тоді шастав там один? Може, він якась дрібна сошка.

 — Хочеться вірити, що це справді так, і він від нас відстане, — знизує плечима Аля. 

— Не бійся, що б там не сталось, я обовʼязково захищу тебе…

Тоді я був сповнений оптимізму і не знав, що цей ніби як незначний випадок на заправці і дорозі стане тригером того, що ми з Алею опинимось під прицілом італійської мафії, ледь встигнувши втекти від наших місцевих "авторитетів"...