Розділ 10

Незадовго до подій першого розділу

– Валерій Ігнатійович, я всі запити відправила, – звітую адвокату, у якого працюю помічницею.

– Добре. Підготуй сьогодні відгук на позов «БудГарант», – Горовий дає чергову вказівку і збирається піти на обід. – Так, і ось ще. Тут журналіст з однієї телепрограми телефонував. Хоче з тобою поспілкуватися. Вони відомі розслідуваннями…

Напружуюся.

– Зі мною?

Невже все-таки вирішили реанімувати татову справу? Скільки можна? Рік тому всі кістки йому перемили й крізь сито просіяли. І досі ніяк не вгамуються.

– Він скаржився, що намагався зв’язатися з тобою безпосередньо, але чомусь не вийшло.

Звісно, я йому відмовила. Свідчити проти батька я не буду. Я знаю цю передачу – там журналістам тільки брудну білизну подавай, щось добре їм розповідати марно. Тому що їхні глядачі полюбляють бруд, і він гарно продається. Навіть якщо людина кришталево чиста, телевізійники знайдуть, як її забруднити.

Мій тато – не ідеальний. Але він сповна заплатив за помилки і заслужив спокій. Краще б ці робін гуди розслідували, як його підставили й повісили на нього чужі та навіть вигадані гріхи, а суд удав, що цього не помітив.

З чуток, новий ректор влаштував в університеті справжній терор, через який усі провідні викладачі звільнилися, а тих, хто залишився, він по-чорному грабує.

Під час слідства деякі з них так радісно свідчили проти тата, що мені їх анітрохи не шкода. Кожен колектив має таке керівництво, яке заслуговує. Тато їм був поганий? Хотіли цього нового, вибрали собі його? Авжеж, він – молодий, порядний, гарно співає обіцянки й досяг височини в умінні замилювати очі. Тепер нехай терплять. Це – їхня карма. 

Але для журналістів там – неоране поле. Тож нехай розслідують, а мені дадуть спокій.

Що б їм не знадобилося, я в цьому принципово брати участь не буду.

– Його женуть у двері, а він у вікно лізе? – запитую скептично. Ненавиджу таких нав’язливих людей.

– Ну, у двері чи вікно – не знаю. Я йому дозволив прийти в офіс і поговорити з тобою сьогодні після обідньої перерви. У тебе, крім «БудГаранта», інших завдань немає – ось і використовуй час із користю для суспільства.

Він робить акцент на останньому слові. Тільки я ж не дурна.

– Що це ви такий добрий? – подумки додаю: «за мій кошт». – Він обіцяв порекламувати вас у своїй програмі?

Валерій Ігнатійович показує рукою рух, який означає фіфті-фіфті – моє припущення частково влучило в ціль.

Закочую очі.

– Спілкування із журналістами не входить у мої посадові обов’язки, – бурчу, розуміючи, що не вдасться уникнути неприємної зустрічі.

– Поговори мені тут! – Горовий жартома лається і йде.

Я працюю в нього тільки третій місяць. За два тижні закінчується випробувальний термін. Нічого кращого мені досі так і не трапилося, тому я міцно тримаюся за це місце.

Як то кажуть, на безриб’ї і рак – риба. Після захисту диплома я майже пів року штурмувала всілякі адвокатські контори в столиці, але ніде мене не брали. Чи то через дитину, чи то через відсутність зв’язків, чи то через тата. Формально відмовляли через брак досвіду. Виходило замкнуте коло: щоб влаштуватися помічницею адвоката, потрібен досвід роботи на цій посаді. А де його взяти, якщо без досвіду не беруть?

Батькам довелося спустошити всі рахунки та продати нашу затишну і чудово облаштовану квартиру, щоб виплатити зобов’язання за рішенням суду. Тато спочатку сподівався влаштуватися в якийсь університет простим професором, був готовий до переїзду в будь-яку точку країни, але його нікуди не брали. Настав кінець світу, і він почав пити.

Мамі запропонували місце вчительки англійської в технікумі в містечку біля Києва. У батьків лишилося трохи грошей – вони купили там двокімнатну квартирку й переїхали.

Помикавшись у столиці, я розширила пошуки роботи на інші міста. Проблема полягала в тому, що Ксюші потрібно було йти в перший клас, і роботу кров із носа потрібно було знайти до початку навчального року, щоб ми встигли переїхати й оформитися в школі.

За збігом обставин, мені запропонували вакансію в тому ж містечку, де оселилися батьки, я засунула глибше мрії про столицю, стримала амбіції та погодилася.

Сорокарічний адвокат Горовий не має блискучої репутації, але в нього є приватна фірма, що надає різні юридичні послуги. Він значиться на пів ставки штатним юристом на місцевому заводі, і орендує офіс у будівлі заводської адміністрації.

Зарплата помічника адвоката тут невелика й сильно програє столичним пропозиціям, зате бос майже безплатно вибив мені кімнату в гуртожитку. Міцна сучасна будівля без щурів і цвілі належить заводу, у ній живуть іногородні співробітники й зупиняються фахівці, які перебувають у відрядженні.

Не царські хороми, однак як тимчасове житло – можна змиритися.

Життя потихеньку рухається вперед. Я працюю, будую плани переїзду до столиці, постійно переглядаю вакансії і потайки розсилаю резюме. Ксюша із задоволенням ходить до школи – вона обожнює вчительку, їй подобається вчитися. Сусіди в гуртожитку нам трапилися спокійні й адекватні. І якби не татові часті пиятики, то все було б майже ідеально.