Розділ 9

Шість років по тому

– Не хвилюйся, ти впораєшся, – мій керівник, викладач Романюк, намагається підтримати перед захистом. – Зрештою, тебе ж не з’їдять, – повторює всоте.

Підозрюю, що він якраз упевнений у зворотному – заздалегідь знає, що мені доведеться несолодко. І вмовляє не стільки мене, скільки себе.

Він хоч і нова людина на кафедрі, але внутрішньою кухнею встиг перейнятися. Його нервозність підтверджує мої найгірші побоювання – сьогодні мені доведеться витримати жорсткий пресинг. 

Сподіваюся, що мене і справді не з’їдять. Якщо я пройшла сім кіл пекла з останньою сесією й малим захистом, то тепер уже не завалять. Але намагатимуться і нерви добряче помотають.

За що? Питання риторичне. Просто через те, що я – дочка свого батька. Поки він був на коні, то і я була найкращою. Тепер він повалений – і кожен вважає своїм обов’язком витерти об мене ноги.

Я змушена терпіти, оскільки інших варіантів просто немає. Я повинна закінчити цей чортів університет, здобути корочку і знайти роботу. Мені нема на кого розраховувати. Мені ніхто не допоможе. А ось охочих штовхнути й втопити – ціла купа.

Рік тому тата заарештували. Він балотувався на посаду ректора на другий термін, і його підставив конкурент. Відкрили справу, почали копати, знайшли велику кількість зловживань на гігантські суми й не тільки.

Я не стверджую, що батько – білий і пухнастий, а всі звинувачення – сфабриковані. Гадаю, немає диму без вогню. У чомусь тато, і справді, зловживав. Але частину гріхів на нього навісили несправедливо, щоб однозначно вибити з передвиборчих перегонів і звалити з ніг так, щоб він уже ніколи не піднявся.

На жаль, судову систему в нас використовують не тільки для визначення провини й покарання злочинців, а і для зведення рахунків і усунення конкурентів. Раніше я в це не вірила. Тепер – знаю точно.

Справу зробили зразково-показовою: по всіх каналах крутили репортажі, що на лаву підсудних потрапив ректор-корупціонер, який не тільки брав хабарі, але і грабував бюджет і навіть своїх підлеглих.

Щойно справу оприлюднили, Садова відмовилася від керівництва моїм дипломом. Ніхто з викладачів не погодився взяти мене замість неї. Формально всі посилалися на брак вільних місць і заплановане навантаження. Але фактично все було і так зрозуміло… І це попри мої відмінні оцінки й чудову репутацію на кафедрі протягом навчання.

Через арешт батька я несподівано подурніла? Втратила здатність до написання роботи? Ні, просто ніхто не хотів бруднитися і мати справи з  дочкою такої жахливої людини, як тато… Я для них стала прокаженою. І це – ще задовго до винесення вироку!

Пів року я писала диплом сама – без консультацій і підказок, які вкрай потребувала. А у вересні, коли робота була вже майже готова, мені формально призначили керівником нового викладача – Романюка. Підозрюю, він має тільки дуже загальні уявлення про те, як повинен виглядати диплом. 

Чи читав він мій текст? Гадки не маю, але він зробив лише кілька дрібних зауважень і легко випустив мене на малий захист. А там виявилося, що все в роботі не те й не так.

І справа, звичайно, була не в оформленні – у комісії виникли серйозні претензії до змісту. Якби в мене був керівник, він би давно вказав на критичні помилки, від початку допоміг би краще структурувати роботу і правильно розставити акценти. Але… Врешті я втратила море нервових клітин і дивом із величезними зусиллями встигла все відредагувати, щоб мене рекомендували до великого захисту.

Дуже сподіваюся, що Романюк не помітив помилки через недосвідченість, а не тому, що навмисно намагався мене втопити. Хоча в цьому серпентарії все можливо…

Перед початком мого захисту телефонує вихователька з дитячого садка. Телефон стоїть на беззвучному режимі, але екран спалахує, наполегливо привертаючи увагу. Я вже в аудиторії й чекаю, коли секретар назве моє прізвище, щоби почати доповідь.

Я не можу відповісти й скидаю дзвінок, але вихователька і далі набирає. Злякавшись, що щось сталося, я прошу дозволу й під незадоволені коментарі комісії виходжу з аудиторії.

– Ксюша досі не вивчила вірш, – лунає зі слухавки обурений вереск. – У нас сьогодні генеральна репетиція, а вона знову як му-му!

Боже, це все? Заради цього вона мене витягла з аудиторії? Стара маразматичка знає, що я сьогодні захищаюся, і має нахабство мене відривати через таку дурницю?

Протяг двох тижнів у мене не було часу навіть нормально готувати дитині вечерю, я ледве вклалася в крайній дедлайн із виправленням тексту й доповіді. Вірш на свято був точно останнім, про що я дбала…

Вихователька і далі лається в слухавку, погрожує, що віддасть вірш більш відповідальній дитині. У мене голова йде обертом!

– Вибачте, я зараз не можу розмовляти. Я вам передзвоню, – ввічливо завершую розмову й повертаюся в аудиторію під єхидні коментарі комісії.

Вони знають, що я одна виховую дитину. До речі, на моєму курсі є й інша дівчина, яка теж доучується з малюком на руках, – і їй ідуть назустріч, на відміну від мене.

Я і без того вся на нервах, а дзвінок виховательки остаточно вибиває мене з колії. Коли доповідаю, злегка заїкаюся, голос тремтить. Ледве доживаю до останнього слайда. Але цим мої муки не закінчуються – члени комісії хором накидаються з каверзними питаннями.