Розділ 8

Прокидаюся від гучного стукоту дверей. Підстрибую в ліжку. Юра пішов? У душі закипає розчарування і переляк. Але одразу згадую, що сьогодні – робочий день, йому треба до суду. 

Залишки адреналіну й ейфорії гуляють кровʼю. Емоції бурлять. Важко відокремити сон і фантазії від реальних подій. Може, Юра мені наснився? Усе було занадто чарівно, щоб виявитися правдою.

Між ніг сильно пече – і це доводить, що все насправді було саме так, як малюють у пам’яті мої різнокольорові єдинороги, що радісно танцюють. Вночі на хвилі божевілля я майже не відчувала болю, а тепер організм недвозначно натякає, що першого разу не варто було зловживати.

Але ж я не могла сказати Юрі «ні», коли він так наполегливо просив… Він мені вночі стільки гарних слів казав – ніколи не думала, що чоловіки вміють бути такими романтичними.

На годиннику – вісім. Жанки ще немає, а мені не терпиться з нею поділитися. У корпусі тиша – мабуть, тусовщики вчора перебрали й відключилися, не діставшись до своїх кімнат.

Сиджу, як дурна, усміхаюся. Що тепер буде? Юра нічого не сказав, коли йшов. Ми разом? Зустрічаємося? Він – мій хлопець, а я – його дівчина?

Уі-і-і…

Господи, дякую тобі! Я така щаслива…

З мрій у рожевих хмарах мене вириває тихе стукання у двері. Що за чорт? Жанка стукати точно не буде. Але навряд чи хтось інший наважився б прийти так рано.

Накидаю халат і йду відчиняти. На порозі завмираю. Кілька разів кліпаю, побоюючись, що в мене з радості поїхав дах. Але ні – переді мною стоїть Юра. Що він тут робить? Невже відпросився з роботи, щоби провести день зі мною?

Він відразу проходить у кімнату, і я хочу кинутися йому на шию, але щось інтуїтивно зупиняє.

Вираз обличчя в нього… дивний. Щось сталося?

Він щось у мене забув і тому повернувся?

– Дашо, я приніс таблетки. Випий зараз швидше одну, а потім другу…

Він тикає мені в руки аптечну коробочку. Я спочатку не розумію, що він від мене хоче. Моє тіло ще чітко пам’ятає, як це – відчувати його всередині. Я ще літаю високо в хмарах і про щось приземлене й буденне думати не виходить.

– Дашо, – Юра бере мене за руку й дивиться в очі. – Це дуже серйозно. Ти розумієш мене? Випий прямо зараз. Не можна допустити навіть найменшої імовірності, щоб ти завагітніла.

Юра занадто серйозний, навіть суворий. Від вогню, що вночі горів в його очах, не залишилося і сліду.

– Даша…

Беру коробочку й киваю. Авжеж, я вип’ю ці таблетки. Я – не дурна й розумію необхідність контрацепції. Мені зовсім не хочеться завагітніти з першого разу у вісімнадцять років – незалежно від того, як складуться наші стосунки далі. Діти – квіти життя, але квітнути вони повинні вчасно.

Просто я якось… не подумала про це – занадто вражена, як усе в нас сталося. Напевно, трохи легковажно поклалася на Юру.

Мене дещо зачіпає наполегливість, з якою він повторює мені, як маленькій, що вагітність категорично небажана.

– Добре, я все зрозуміла, не турбуйся, – відповідаю тремтячим голосом.

Я все ще не відійшла від нашої ночі, мені важко перемикнутися… Але я розумію, що він має рацію.

– Вибач. Я повинен був стриматися. Але ти мені й справді дуже подобаєшся. Дуже. Я втратив голову. Вибач.

Мене лякає тон, яким він говорить. Що це все означає? За що він просить вибачення?

– Ось, візьми, будь ласка. І вибач ще раз…

Поки я дивлюся на нього здивовано, намагаючись збагнути, що він має на увазі, Юра суне мені щось у руки. І щойно я це беру, він відразу розвертається і йде, кинувши замість прощання ще одне: «Вибач».

Я вражена, шокована – і це занадто м’яко сказано. Але найстрашніше – у моїх руках гроші – чимала пачка купюр. Намагаюся перерахувати, але крізь сльози не можу сфокусувати погляд.

Юра… заплатив мені за секс?

Божечки…

Це ж… жахливо!

Господи, як таке може бути?

Ні, я не можу повірити, що це – правда…

Ні, ні, ні!

Реву в подушку нескінченно довго. Виплакую всю вологу, яка є в організмі. З величезним трудом змушую себе піднятися і сходити в душ.

Господи, я вся в результатах нашого сексу, за який він заплатив мені гроші!

Потрібно йому їх негайно повернути. Я – не якась повія! Я з ним була з кохання. І нехай він – кінчений придурок, я себе не на смітнику знайшла і принижувати грошима не дозволю!

Гадки не маю, де і як шукатиму Ветвицького. Сподіваюся, він не відмовиться від зустрічі. Стоячи під струменями води, лаю його останніми словами й подумки уявляю, як кину йому цю пачку в обличчя.

Може, варто це зробити прилюдно? А то всі вважають, що він такий суперправильний, чистенький, порядний. А він – придурок, на якому пробу нема де поставити.

Повернувшись до кімнати, застаю там Жанну.

– Слухай, Дахо, там учора таке було. Очманіти! Хтось підсипав якесь лайно типу віагри, і всім дахи позривало. Ти уяви, навіть Монашка на Тоху залізла.