Розділ 6

Останній ривок – захист диплома. З ранку ми юрмимося в коридорі біля кабінету, де засідає наша комісія, і чекаємо своєї черги, випитуючи подробиці в тих, хто вже відстрілявся.

Макс розслаблений – він упевнений у собі й максимальному балі. А я нервую.

Річ не у тому, що моя робота недостатньо добра чи я не можу її гідно представити. У нашому суспільстві дуже багато чого суб’єктивно вирішує репутація. І зараз на одну чашу терезів покладуть ідеальний диплом і зразкову залікову книжку – серйозну заявку на червону “корочку”. Але на іншу, напевно, вже поставили татову судимість і десять років колонії – чималий термін, який не дають за дрібні провини.

Упевнений – члени комісії не полінувалися, підняли матеріали судового процесу й детально вивчили його статті та вирок. 

За роки навчання я неодноразово чув твердження, що йти з таким бекграундом у судді – це насмішка над усією судовою системою. Один із членів комісії – професор Войтовецький – прямо радив мені стримати амбіції, але я вперто стою на своєму.

Чи не викине хтось із «доброзичливців» якусь гидоту?

Завалити мене за змістом роботи неможливо, але завжди є варіант закидати дипломника безглуздими питаннями, щоб створити враження, що він «плаває», і знизити оцінку зі злісності.

– Прийдеш ввечері до гуртожитку? – Макс активно листується з кимось у месенджері й несподівано звертається до мене. – Жанка й Ко нам галявину застеляють на честь захисту диплома. Типу на прощання.

– Так ще ж не захистили…

– Ой, не нуди, до вечора всіх захистять. Навіть Василенко щось намалюють, – брат киває в бік затятого двієчника, який вивчає текст на папері – ймовірно, доповідь.

– Я з Оленою домовився – вона вранці прилітає з Італії. Ми два тижні не бачилися, – відмовляюся, оскільки на вечір у мене певні приємні плани.

– Як знаєш… Жанка з Дашкою продукти накупили – я їм неслабо бабла відвалив. Від учора куховарять. Поїмо, вип’ємо на прощання, дівчат потопчемо як слід, – він робить недвозначний вульгарний рух руками й тазом. – Там така веселуха намічається. Приходь – не пошкодуєш, до самої старості будеш згадувати, як про найяскравіший епізод у своєму нудному суддівському житті.

Типова Максова балаканина. Брат періодично навідується до гуртожитку на їхні місцеві гулянки. Каже, що це – кумедна альтернатива нічним клубам, а він любить різноманітність. 

Але сьогодні в потоці його вульгарної маячні мені щось не подобається і дивно дряпає. Виокремити, що саме спричинює неприємне поколювання за грудиною, не можу – усі думки про майбутній захист.

Але щось не так – я це гостро відчуваю.

Всупереч побоюванням, доповідь проходить відмінно, на всі питання я відповідаю чітко. Старий пердун Войтовецький щось гавкає про мого батька, але голова комісії – той самий професор Короленко – несподівано заступається за мене.

Я отримую заслужену «п’ятірку» і в піднесеному настрої вирушаю до нареченої, яка вже чекає на мене вдома із замовленим із ресторану святковим обідом.

Я скучив за нею. Але якось… не так сильно, як зазвичай. І думки крутяться в голові не про те, як швидше опинитися з Оленою в спальні, а про майбутню дурну тусовку в гуртожитку й дивне передчуття. 

Макс пересилає від Жанни фото, на якому зображені накритий стіл, дівчата навколо й Даша на задньому плані.

Трясця! Я сподівався, що оскільки її татусь приїхав до Києва головувати в комісії, то вона проводить вечір із ним і в сумнівній вакханалії участі не бере.

«Заціни, що втрачаєш», – пише брат і слідом надсилає максимально вульгарну анімовану наліпку.

І чому мені здається, що йдеться не про їжу?

Оленка лащиться до мене, муркоче на вухо звичні милі дурниці – скучила. А в мене до неї – і так, і ні. Якось незрозуміло. І хочеться, і думки метушаться в іншому напрямку. Намагаюся відключитися і надати свободу інстинктам, але виходить не дуже…

– Невже ти так сильно втомився? – наречена дивується слабкій реакції та браку ініціативи з мого боку.

Але, чорт забирай, ця дебільна вульгарна наліпка не дає мені спокою. Яка ініціатива? Я не в змозі банально розслабитися і відпустити тривогу.

Наші хлопці, начебто, адекватні – дівчат не образять. Але поручитися за них не можу. Загалом, я навіть Максу не надто довіряю. Дуже підозріло виглядають його сьогоднішні натяки, ігри бровами та супровідні непристойні жести.

Навряд чи він або хтось із хлопців піде на щось незаконне – усі дорожать репутацією і майбутньою кар’єрою. Але щось наполегливо не дає мені спокою.

Свердлить настільки, що я нахабно брешу:

– Люба, я на нервах всю ніч не спав, і тепер мене страшенно хилить у сон, а завтра зранку на роботу…

Олена вмовляє мене залишитися. Пропонує трохи перепочити, а потім обіцяє все зробить сама, як я люблю. І, начебто, картинка, яка зʼявляється перед очима разом із цими словами, трохи розганяє кров, але не настільки, щоб я перестав відчувати тривогу.

Врешті я ганебно тікаю від нареченої. Проклинаю себе останніми словами. Зарікаюся, що зайду в гуртожиток ненадовго, поспостерігаю і, якщо нічого підозрілого не помічу й заспокоюся, то звалю додому. Може, навіть зателефоную Оленці й попрошу приїхати – надто перспективно й гаряче звучала її остання пропозиція.