Розділ 5

Диплом дописую чітко за графіком і відправляю Садовій. Вона, звичайно, не упускає нагоди добряче попсувати мені нерви, але неминуче настає мить, коли зауваження до змісту в професорки закінчуються. Усе узгоджено, причесано і схвалено.

Справа залишається за малим – відформатувати текст за вимогами. Ще під час написання я намагався використовувати шрифт, розмір і всілякі відступи строго за методичкою. Але підозрював, що найбільше чіплятимуться до оформлення таблиць, малюнків та інших нестандартних одиниць, щодо яких у мене море питань.

Спочатку все це не здається таким вже й страшним. Я усвідомлюю, що в мене кепські справи, лише коли Садова втретє фактично кидає мені диплом в обличчя. На щастя, останні версії вона перевіряє безпосередньо на комп’ютері й мені не доводиться повзати й збирати розкидані аркуші.

– Що це за лайно, Ветвицький? – її голос дзвенить, спричинюючи непереборне бажання наглухо закрити вуха.

Ненавиджу її вереск і образи. Вона поводиться неприпустимо й демонструє негативний приклад, зводячи до нуля свій авторитет як ученого і викладача.

– Здоровий лоб, майбутній юрист, а відформатувати документ відповідно до правил не можеш! – професорка встає з-за столу, нависає наді мною. – Який, до біса, з тебе суддя?

– У суді про папірці дбає секретар або помічник…

Хочеться заперечити, що за змістом претензій вона не мала. Що я рік ретельно пропрацьовував кожний розділ, багаторазово все переписував, доводячи до ідеалу, і що вона мене минулого тижня похвалила. Але наразі не час для виправдань. Садова насолоджується моїм приниженням.

– Помічник?! – її очі блищать, як у розлюченої пантери. – Так ти спочатку п’ять років відмотай помічником! Тебе за тиждень втришия виженуть за невміння вести документацію! Іди вчися в першокласників!

– Валентино Іванівно, я все зробив за правилами…

– За правилами?! – вона розгортає до мене ноутбук і тицяє в мій текст. – Перед заголовком другого рівня тут є порожній рядок, а тут – ні. А в наступному розділі – немає пропуску після заголовка. А таблиці… У правилах чітко сказано: розриваємо, якщо таблиця більше повної сторінки. У тебе друга таблиця цілком поміститься, потрібно тільки переставити текст…

Легко сказати! Як я поставлю туди текст, якщо в такому випадку порушиться логіка викладення матеріалу? Ці безглузді правила форматування – складніші за Кримінальний Кодекс. У ньому хоч чітко і зрозуміло, який термін  передбачено за що.

Я вже працюю помічником судді, час розписаний по хвилинах, а професорка мотає мені нерви через якісь відступи, ніби це – найголовніше в роботі.

Психоз розноситься кровʼю. Хочеться послати Садову до біса і грюкнути дверима. Цей клятий диплом висить наді мною дамокловим мечем. Ненавиджу той день, коли надягнув на голову корону й заклався з Максом, що зможу захиститися в Мегери.

– Валентино Іванівно, – проціджую крізь зуби, намагаючись тримати обличчя, – може, порадите, до кого звернутися по допомогу з форматування за гроші? Напевно, існують геніальні оформлювачі, які не проти заробити й зробити зневіреного студента трохи щасливішим.

Перевіряльники, які ставлять заповітний підпис про відповідність оформлення стандарту, напевно, можуть стати мільйонерами, допомагаючи таким, як я. Але безпосередньо до них не підкотиш – відмовлять. Корупція, хай їй грець…

Садова замовкає, ніби роздумує – дати мені заповітний контакт чи ще помучити. На обличчі з’являється хитра посмішка – така, якою посміхається кішка, що спіймала мишу за хвіст.

– О, так, дурню! Такі люди, звісно, існують. І саме з них потім виходять справжні юристи… У решти стеля – машини продавати або заправляти. А може, навіть і мити.

Професорка натякає на бізнес батька – кілька елітних автосалонів і мережа заправок, які приносять стабільно високий і, головне, абсолютно легальний дохід. Вона відкидається на спинку крісла, складає руки на грудях.

– Попроси Дашу Короленко. Вона – розумниця.

– Що може вміти першокурсниця? – скептично хмурюся. Садова знущається, щоби принизити мене перед дівчиною?

Я пам’ятаю, що з картинками, буклетами та іншим поліграфічним дизайном Даша на «ти». Але форматування тексту диплома…

– Більше, ніж ти, безтолковий, – Садова задоволено хихикає. – Доведеться поправити корону.

Записую номер, який вона диктує. Досі я навмисно не дозволяв собі довідатися Дашині контакти, щоб ненароком не піддатися спокусі й не зробити якусь дурницю. А тепер я змушений зберегти його в телефонній книзі.

І що я їй скажу? «Привіт, красуне, пам’ятаєш мене? Врятуй мій диплом?» Звучить безглуздо.

У суді твориться пекло. Мартиненко кидає блискавки – я вдруге за місяць переплутав номери судових справ. На засіданні суддя робить мені зауваження перед усіма присутніми. Сором палить обличчя. Готовий під землю провалитися.

Я і сам не розумію, як таке могло статися й де були мої мізки та увага.

– Ветвицький, – зупиняє мене Мартиненко в коридорі, – з тобою все гаразд? Якісь проблеми?

– Диплом, Вікторе Павловичу. За тиждень передзахист, а керівник не допускає через оформлення.