Розділ 4

– Дашенько, побачимося завтра, – професорка киває фітоняшці, та усміхається і прямує до дверей.

Я чомусь обертаюся і проводжаю її поглядом. Дідько, та що зі мною таке?

– Слину витри, – командує у своєму звичному стилі Садова, – і щелепу підніми.

Пф-ф, було б на кого слиною капати. Навколо повно дівчат смачніших і доросліших. Можу отримати будь-яку, якщо захочу. Але в мене є Оленка.

– Дівчинка, до речі, розумниця. Бачив, який вона буклет зробила для конференції? Зараз покажу, – професорка «будить» свій ноутбук, кудись клацає – і на екрані з’являються картинки.

Згоден, непогано, зі смаком. Ні вульгарності, ні зайвого пафосу – усе строго й по суті.

– Норм, – видаю оцінку.

Я не по картинках, а моя молодша сестра таке любить.

– Талант! Ти так не можеш, – категорично заявляє професорка.

– А мені навіщо? Я на суддю вчуся, а не на дизайнера.

– Даша – першокурсниця юрфаку, а дизайн – її хобі. Дівчинка дуже різнобічна і яка розумниця!

Мовчу, даючи можливість Садовій висловитися. Вона періодично вибирає собі улюбленців, яких по-чорному експлуатує. Схоже, найближчим часом ця доля спіткає Дашу.

– Її батько, Владислав Анатолійович Короленко, був у мене опонентом на захисті. Поважна людина, доктор юридичних наук, професор, ректор університету, щоправда, у провінції. І мама там теж доцентка університету. Тож не дивно, що дівчинка така талановита. Ось що означає правильне виховання!

Ах-ах-ах. Фітоняшка, виявляється, королівської крові. Куди нам, плебеям?

Розмова заходить у неприємну для мене площину. Напівсиротинське дитинство через тюремне ув’язнення батька – це моя ахіллесова п’ята. У мене не було тата-професора, а мама зі шкіри вилазила, щоб самотужки поставити на ноги нас трьох.

– Валентино Іванівно, ви сказали, що у вас зауваження… – повертаю Садову до мети візиту.

– Так, Ветвицький, – вона відкидається на спинку стільця, схрещує руки на грудях. Поза бойова, зараз почнеться. – Твої тези – це катастрофа.

Сперечатися марно, краще удавати, що уважно слухаю. Вона – емоційний вампір, живиться негативними емоціями співрозмовника. Особливе задоволення їй приносить принижувати й мучити студентів.

Це – якась психопатологія, але я – не лікар і не хочу ставити їй діагнози. Просто набираю в легені більше повітря і терплю.

Сама того не відаючи, професорка робить мені неоціненну послугу, тренуючи витримку і стресостійкість, які мені знадобляться в майбутній професії.

– По-перше, структура кульгає на обидві ноги. Ти стрибаєш із п’ятого на десяте, логіка викладу відсутня як клас. По-друге, – вона загинає пальці, – висновки не відповідають поставленим завданням. По-третє, список літератури оформлений абияк. Ти взагалі правила дивився?

– Валентино Іванівно, я ж показував вам чернетку два тижні тому, ви сказали, що в цілому нормально…

– В цілому! – вона вибухає. – В цілому – це означає, що напрямок думки правильний, але ще працювати і працювати! А ти що зробив? Переставив пару ком і вирішив, що готово? Конференція міжнародна, Ветвицький! Там будуть серйозні люди, а не твої дружки-попиваки!

Стискаю кулаки під столом. Злюся неймовірно. У мене нормальна стаття! І натяк на те, що я зловживаю алкоголем – абсолютно не доречний. Якого біса вона собі дозволяє? Зрештою, я – студент, а не якийсь професор, мій текст може бути неідеальним.

– Що конкретно потрібно виправити? – кажу скрипучим голосом.

Садова висуває шухляду столу, дістає мої аркуші. Червоною пастою викреслено практично все. Вона збожеволіла? Я не міг зробити стільки помилок!

– Ось, – тикає пальцем у першу сторінку. – «Актуальність теми обумовлена…» – і далі три рядки води. Де конкретика? Де статистика? Де посилання на останні зміни в законодавстві? Я ж просила тебе сформулювати це чіткіше! З таким же успіхом я можу написати маячню про права квадроберів [1] і стверджувати, що ця тема – вкрай актуальна.

Наступні п’ятнадцять хвилин вона методично розносить кожен абзац. До кінця екзекуції я відчуваю себе вичавленим лимоном, до того ж добряче відхльостаним різками. І найприкріше – я реально згоден тільки з половиною зауважень, решта – притягнуті за вуха.

– Перероби все на завтра, – підбиває підсумок Садова. – І не смій знову мовчки надіслати на пошту. Роздрукуй і принеси сюди особисто о сьомій п’ятдесят п’ять.

Тобто й папери їй принести, і в друкарню з’їздити. Зашибісь…

– А третій розділ? Мені потрібно…

– Який розділ? – вона дивиться на мене як на ідіота. – Ти спочатку з тезами розберися! Поки не буде нормальної роботи, про розділи й мови бути не може.

– Але терміни…

– Терміни – твоя проблема, Ветвицький. Треба було раніше думати, а не останньої миті нашвидкуруч робити. Усе, вільний.

Встаю, надмірно різко відсуваючи стілець, і відразу шкодую про прояв емоцій. Даремно. Садова посміхається – бачить, що її отрута досягла мети.

Біля ґанку стоїть Макс із Глібом Федоренком і двома студентками. В одній із них я впізнаю Дарину. Хлопці явно клеять дівчат, а ті кокетливо усміхаються.