Розділ 3

Сім років тому

Останній семестр магістратури. Диплом майже готовий, залишилося отримати кілька заліків, захиститися – і, ура, можна буде зі спокійною душею перегорнути цю набридлу сторінку. Не можу сказати, що я ненавиджу вчитися, але освітня метушня занадто затягнулася і втомила мене.

Університетські коридори пахнуть дешевою кавою з автомата. Йду на кафедру здавати черговий розділ диплома, готуюся до прочуханки за недотримання термінів і здалеку чую голос Садової – вона когось розпинає, не добираючи слів.

Валентина Іванівна – професорка, завідувачка кафедри цивільного процесу – невисока повна жінка років п’ятдесяти з вічною зачіскою «гніздо» на голові й звичкою носити яскраві шарфи. Студенти її бояться, колеги поважають, а я якось навчився терпіти й не огризатися на кожне зауваження.

Залізні нерви й терпець для судді – найважливіші якості. Саме їх я насамперед прокачую. Два роки під керівництвом Садової – як два роки в армії – виживаєш або зламаєшся. Макс заклався, що вона мене нагне, але я поки що чиню опір.

– Ветвицький! – професорка помічає мене у дверях. – Нарешті з’явився! Де тези? Конференція за два тижні, дедлайн був… нагадати, коли?

– Валентино Іванівно, я ж учора вам на пошту відправив…

– На яку пошту? Я нічого не отримувала! Ти взагалі розумієш, що це – дуже важливий для тебе захід, на якому ти повинен показати, що п’ять з половиною років реально навчався, а не протирав штани, що ти чогось вартий. Ти визначся – після закінчення хочеш працювати у суді чи підеш до батька машинами торгувати? 

– Звісно, у суді, – відповідаю флегматично.

– Та що ти кажеш? Ти навіть вчасно роботу здати не можеш! Який суддя візьме собі такого непутящого помічника?

– Правильно, не треба мене в помічники – треба відразу в судді, – бурчу, дістаючи з рюкзака і вмикаючи ноутбук. – Зараз продублюю.

Не сперечаюся – марно. Простіше переслати ще раз, ніж доводити, що вона просто не помітила вкладений файл. Сам винен – вирішив заощадити літери й  у тексті листа не написав реверанси типу «додаю файл із тезами»… Віддав перевагу лаконічності. І, до речі, дедлайн був саме вчора.

– Отож-бо! І щоб за десять хвилин у мене на столі лежала роздруківка! Я не збираюся очі ламати об екран.

Випустивши пару, вона розвертається й удає, що мене тут немає. Зітхаю. До захисту ще два місяці, але Садова полюбляє нагнати жаху заздалегідь.

Прямую в лаборантську – маленьку кімнату зі стінами, які фарбували востаннє ще в минулому столітті. Тут тулиться так званий допоміжний персонал і можна нахабно використовувати кафедральний принтер. За комп’ютером сидить Толік, мій однокурсник, і робить щось замість свого керівника.

Поки він возиться з моїм файлом, я дістаю телефон і перевіряю пошту. Так і є – мій лист із вкладенням безнапасно відправлений учора о двадцять третій годині з копійками. Але доводити це Садовій – собі дорожче.

Двері відчиняються, і в лаборантську влітає сама Валентина Іванівна. Згадаєш вовка – він і прийде.

– Так, молодь! Усі жваво на кафедру! У нас вимушена рокіровка, потрібно терміново перерозподілити обов’язки!

Толік приречено зітхає:

– А можна я просто гроші здам?

У школі це завжди прокатувало, а тут єдиною твердою валютою є рабська праця студентів.

– Які гроші, Пархоменко? Ти що, вважаєш, конференція сама себе організує? Чи хто має цим займатися? Марш в аудиторію, якщо сподіваєтесь на гарні оцінки за диплом!

Плетемося за нею, як стадо баранів. В аудиторії вже зібралася частина кафедри – більшість викладачів, аспіранти, а також студенти, які, як і ми, потрапили під гарячу руку. Садова встає біля дошки, де розписаний розклад.

– Отже, до конференції залишається чотирнадцять днів. У нас підтверджено участь професора Ковальського з Варшави, доктора Мюллера з Берліна, ціла делегація з Праги…

Поки вона перераховує важливих гостей, я прикидаю обсяг роботи. Стопудово мене запряжуть зустріти їх усіх в аеропорту, розмістити в готелях, організувати харчування і перекладачів… Почуваюся якоюсь секретаркою, максимум – водієм таксі. А все тому, що в мене найкрутіша тачка.

– Пархоменко, ти відповідаєш за реєстрацію учасників. Маслова – кава-брейки. Де Маслова?

– На лікарняному, – подає голос хтось із викладачів.

– Чудово! І хто тепер візьме на себе фуршет? У нас сто двадцять учасників!

Тиша. Усі напружено вивчають свої туфлі. Організація кава-брейків – найневдячніша робота. Доводиться пристойно побігати, і після всього обов’язково знайдеться хтось незадоволений: кава занадто міцна й не тієї марки, печиво надто солодке, бутерброди несподівано маленькі ще й з неправильною ковбасою…

– Так, оскільки добровольців немає… – Садова оглядає аудиторію орлиним поглядом, ніби хижачка вибирає собі жертву

Цієї миті двері відчиняються, і на кафедру заглядає дівчина. Блондинка з великими блакитними очима, акуратно одягнена в джинси й білу блузку. Витончена фігурка, обличчя, як з обкладинки, – правильні риси, трохи кирпатий носик, пухкі губи. Мінімум двадцятка з десяти за шкалою чоловічого інтересу.