Розділ 2

Після зустрічі з Руденком я почуваюся перекинутим на лопатки. Це мій перший подібний досвід, і я виявився до нього абсолютно не готовий. Я повалений, розбитий фундамент мого світу. Конструкція, яка здавалася суперміцною і невразливою, тепер хитається.

Усе свідоме життя я мріяв стати суддею: бути кришталево чистим, абсолютно чесним і справедливим, не йти на жодні угоди із совістю або порушення. Бути максимально не схожим на батька стало майже маніакальною самоціллю.

Ще з підліткового віку я ретельно контролював свої слова й поведінку – іноді навіть був страшенно нудним – і не вплутувався в жодні авантюри.

Те, що сталося на тій вечірці майже сім років тому, було чистою випадковістю. Ситуація ненадовго вийшла з-під контролю, і я дозволив собі помилитися. У юні роки ми часто робимо дурниці й припускаємося помилок, не замислюючись, чим вони можуть обернутися в майбутньому. І ось – прилетів мій бумеранг.

Квартира зустрічає напівтемрявою і тихим звуком телевізора – дружина дивиться телесеріал. Мене не зустрічає – боїться пропустити щось важливе. Для мене слова «серіал» і «важливе» погано поєднуються в одному реченні, але тут наші думки розходяться.

– Олено, я вдома! – кличу, щоби привернути увагу.

– Так-так, привіт. Зачекай трохи… – відповідає, не піднімаючись із крісла й не відриваючись від екрана.

Комп’ютер завантажується шалено довго. Я безвідривно дивлюся на екран, що надто повільно оживає, і думаю, що треба викинути цей мотлох на смітник і купити щось сучасніше. Злюся. На себе, на цю Дашу, на невідомого козла-оператора, на Руденка й навіть на дружину…

Нарешті купа заліза згадує, що вона – комп’ютер, і дає мені можливість переглянути вміст флешки. Там два файли: відео й текстовий документ зі статтею. Мені здається, перше – ключ до всього. Саме ролик може дати відповідь на питання, хто й чому хоче мене дискредитувати.

На екрані – я сім років тому. Молодий, нахабний, впевнений у своїй неперевершеності та невразливості. Дипломований магістр права, який ненадовго розслабився і вимкнув мізки.

Даша притиснута до кухонного столу, мої руки обіймають її талію. Вона намагається щось сказати, але я нахиляюся і цілую. У цьому жесті теоретично можна придумати агресивний натиск. Хоча насправді все було не так…

Стоп. Перемотування. Знову.

Вона робить крок назад. Піднімає руку – захисний жест? Або просто намагається поправити волосся? Я крокую вперед, скорочуючи дистанцію. Моє обличчя не видно, періодично миготить профіль – камера знімає в основному зі спини, але за напругою плечей і як я нависаю над нею можна зробити хибні висновки…

Дідько! Як не крути, а сприймається неоднозначно – залежно від установки. А вона формується статтею – у текстовому документі описана передісторія і наведені коментарі журналіста, приправлені нібито свідченнями «жертви». Аудіо їхньої розмови немає. Отже, автор цілком міг вигадати все, що завгодно.

Стаття написана майстерно, з правильними акцентами й емоційними маніпуляціями. Жодної жовтизни й кричущого заголовка. Журналіст явно знає свою справу. Сухі факти, цитати експертів із посиланнями, статистика по зґвалтуваннях. Усе максимально сухо, майже науково. Не викликає ні тіні сумнівів! А між рядків – образ молодого хижака, який скористався безпорадністю дівчини.

«Експерти зазначають, що жертви сексуального насильства часто не чинять активного опору через шоковий стан…»

«За даними психологів, багато потерпілих роками не можуть розповісти про те, що сталося, через почуття сорому і страху…»

«Син відомого в кримінальних колах дев’яностих Костянтина Ветвицького претендує на суддівську мантію…»

Уявляю себе на місці судді, який розглядає позов цієї дівчини до хлопця на відео, і розумію, що виправдати його було б непросто.

Однак замість позову – лише слова журналіста з посиланням на безіменну жінку. І це – відразу переважає шальки терезів на мою сторону. Ймовірно…

Перечитавши матеріал статті вдесяте, я відкладаю її та повертаюся до рішення в справі Корнієнків. Робота відволікає і зменшує гостроту занепокоєння. Мені навіть вдається вночі порівняно непогано виспатися.

Однак суддя Мартиненко помічає мою розсіяність.

– Юро, з тобою все гаразд? – запитує він після першого засідання. – Ти сьогодні не в собі.

– Вибачте, Вікторе Павловичу. Мало спав, – відповідаю ухильно й не зовсім правдиво.

– Розумію. Справа молода, – він багатозначно підморгує. – Але ти мені потрібен у працездатному стані, тож стримай свої апетити.

Господи, про що він думає?

Виправдовуватися чи захищати особисті кордони немає сенсу. Повертаюся до свого кабінету й беруся за справи, відкладені з учора. З роздратуванням помічаю, що не вкладаюся в графік – Мартиненко буде незадоволений. 

Віктор Павлович – добра людина і відмінний суддя. За сім років роботи з ним я навчився незрівнянно більше, ніж за шість років в університеті.

Він – дуже авторитетний у суддівському середовищі. Але навіть його блискуча рекомендація не допоможе мені, якщо вибухне скандал.