Розділ 1

Дзвінок лунає тієї миті, коли я закінчую вичитувати рішення у справі про поділ майна подружжя Корнієнків. Звичайна рутина помічника судді – перевірити посилання на законодавство, переконатися в правильності арифметичних розрахунків, відстежити логіку викладу. Сім років цієї роботи навчили мене бачити потенційні зачіпки для апеляційного оскарження навіть там, де їх, здавалося б, бути не може.

Зазвичай я рідко відповідаю на дзвінки з незнайомих номерів у робочий час, особливо коли накопичується багато справ. Але зараз щось змушує мене зняти слухавку.

– Юрій Костянтинович Ветвицький? – чоловічий голос звучить впевнено, з тією інтонацією, яка не передбачає заперечної відповіді. – Це Сергій Руденко, головний редактор «Скандал.інфо». Нам необхідно зустрітися. Сьогодні.

«Скандал.інфо» – одне з найвідоміших і найпопулярніших сучасних видань із величезною аудиторією. Вони славляться своїми розслідуваннями, часто розкривають та оприлюднюють різні схеми відмивання грошей і розкрадання бюджету, полюбляють витягувати на загальний огляд брудну білизну депутатів та інших публічних осіб. Отже, скандал – це їхній хліб. І що гучніший, то смачніший.

Кажуть, що якщо хочеш підірвати репутацію конкурента або поховати політичного опонента, замов про нього розслідування «Скандал.інфо» – і вони накопають про будь-яку людину такий компромат, що та в житті не відмиється, навіть якщо кришталево чиста. А вже як вони вміють абсолютно невинні факти приправити «гострим» соусом і в очах громадськості перетворити ягня на вовка…

«Скандал.інфо» вважається незалежним виданням і його читають не тільки пересічні громадяни. Заглядають туди й члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів, яка ось-ось буде вирішувати мою долю.

Цей дзвінок може означати все, що завгодно. Але шосте чуття підказує, що нічого доброго від нього чекати не варто.

– Про що йдеться? – я вмію контролювати емоції та намагаюся, щоб голос звучав спокійно.

– Телефоном таке не обговорюється. Скажу тільки, що це стосується вашої участі в конкурсі. Повірте, у ваших інтересах сьогодні знайти для мене час.

Дідько!

Два тижні тому я відсвяткував тридцятиріччя і подав документи на конкурс на посаду судді. Хто з кандидатів гідний одягти мантію – визначить висока комісія. Усі формальні вимоги я виконав. Але точно так само вони виконані й в інших претендентів, тому рішення буде прийматися за неформальними критеріями, перший із яких – репутація.

Я знаю свої слабкі місця. Мій батько – Костянтин Іванович Ветвицький – людина з кримінальним минулим. За його плечима десять років колонії суворого режиму за озброєний розбій і організацію злочинної групи. Однак тепер він – успішний бізнесмен, власник мережі автосалонів, чистий перед законом. Але люди з відмінною пам’яттю не забули, ким він був, і час від часу нагадують мені про це.

– Де й о котрій? – питаю, уже розуміючи, що вибору немає.

– Ресторан «Венеція». За годину. Столик заброньований на моє ім’я.

Кладу слухавку й дивлюся на стос справ на столі. Рішення Корнієнків доведеться доробляти ввечері вдома. Зараз важливіше з’ясувати, яка міна готова вибухнути під моєю кар’єрою. І що ще цікавіше – хто її підклав. Моя конкурентка більше схожа на принцеску, ніж на термінатора. Невже хтось її жорстко просуває?

«Венеція» зустрічає мене приглушеним світлом і тихою сучасною музикою. Сергія Руденка помічаю і впізнаю здалеку – не раз бачив його у телевізорі. Підтягнутий інтелігентний чоловік років сорока п’яти в джинсах і однотонному худі, він справляє приємне перше враження – симпатичний, діловий, серйозний. Однак за більш уважного розгляду в розумних очах великими літерами читається слово «хижак», яке безумовно відштовхує.

Руденко теж вивчає мене – мабуть, зіставляє з реальною картинкою думку, сформовану заочно, і планує тактику поведінки.

Я завжди вважав себе не боязким, але під його поглядом відчуваю себе незатишно. Проте намагаюся зберегти самовладання. Даю собі настанову, що всі проблеми можна вирішити – інакше він би сюди не прийшов. 

– Юрію Костянтиновичу, – Руденко киває на стілець навпроти, – дякую, що знайшли для мене час. Замовляйте що-небудь, розмова буде довгою.

«Або не буде», – промовляю подумки. Навіть якщо він упевнений, що я в нього на гачку, то змушений розчарувати – мене не так легко підсікти. До посади судді я цілеспрямовано рухаюся п’ятнадцять років – і весь цей час я маніакально стежу за своєю поведінкою і репутацією. На мене в нього не може бути нічого. А якщо з’явилося щось нове на батька, то я знайду спосіб відбитися.

Замовляю мінеральну воду в пляшці. У таких ситуаціях алкоголь – поганий порадник, а кави я і так за день випив занадто багато. Меню демонстративно відсуваю. Це моя примха – я не їм у сумнівних компаніях. 

– Перейдемо відразу до справи, – Сергій примружується, немов кіт, готовий кинутися на мишу, за якою довго стежив. – Наскільки мені відомо, ви берете участь у конкурсі на посаду судді…

Легко киваю, підтверджуючи його слова. Імена претендентів не є таємницею.

– У мене на столі лежить готовий матеріал, який, у разі публікації, може серйозно вплинути на рішення конкурсної комісії.

Він повільно дістає з портфеля ноутбук, відкриває його, але не поспішає повертати екран у мій бік. Пауза виходить досить ефектною, рівень мого стресу стрімко підвищується. Клітини-антагоністи в крові перестають справлятися. Долоні пітніють, я опускаю їх під стіл і тру о штани.