Розділ 47

Я не хотіла відпускати його.

Ні на секунду.

Наче якщо я відпущу, то знову прокинуся в тій темній кімнаті.

Наче все це виявиться сном.

— Джеймсе…

Він обережно притулився чолом до мого.

— Я тут.

Лише два слова.

Але вони були важливіші за все на світі.

— Ти дурень, — прошепотіла я крізь сльози.

Він усміхнувся.

— Знаю.

— Ти налякав мене.

— Знаю.

— Я думала, що втратила тебе.

Його усмішка зникла.

— А я думав, що втратив тебе.

І він міцніше обійняв мене.

Аж раптом…

— ДОСИТЬ!!!

Голос Джека змусив усіх обернутися.

Він стояв посеред храму.

Сам.

Його люди більше не билися.

Багато хто кинув зброю.

Багато хто дивився на нього зі страхом.

А він…

Він дивився тільки на мене.

На нас.

І в його очах було щось страшне.

Щось зламане.

— Після всього…

Після всього, що я для тебе зробив…

Ти обираєш його?

Я повільно відійшла від Джеймса.

— Я не обираю між вами.

Тому що ніколи не обирала.

Я ніколи не була твоєю, Джеку.

Він завмер.

— Ні…

— Я не річ.

Не нагорода.

І не твоя дружина.

— Замовкни!

— Я втекла від тебе не через піратів. Не через Джеймса. А через тебе. Тому що я не хотіла такого життя. І ніколи не хотіла.

Я побачила, як щось в ньому остаточно зламалося.

— Тоді… Якщо ти не будеш зі мною… То не будеш ні з ким.

— ДЖЕК! — закричав Джеймс.

Але було пізно.

Він кинувся до центру кола.

До символу Гармонії.

— Якщо вона не моя… Тоді я сам стану Вузлом!

— НІ! — закричала Елея.

Її постать з’явилася біля статуй.

— Зупинись!

Але Джек уже торкнувся символу.

І храм здригнувся.

Усе навколо потемніло.

Вітер.

Вогонь.

Вода.

Земля.

Усе почало вириватися з-під контролю.

Статуї тріщали.

Підлога руйнувалася.

А сам Джек…

Закричав.

По його тілу проходили потоки всіх стихій.

— Вони… мої…

— Ні! — закричала Елея. — Ти не розумієш! Гармонією не можна володіти! Вона народжується тільки через любов!

— ЗАМОВКНИ!

Джек ударив силою навколо себе.

Кайла відкинуло в стіну.

Нік ледь встиг прикрити сестер потоком повітря.

Стів і Берк створили кам’яний щит.

А Джеймс одразу став переді мною.

Навіть зараз.

Навіть після всього.

— Ти серйозно? — крізь сльози засміялася я.

— Що?

— Знову мене закриваєш?

Він усміхнувся.

— Звичка.

А я вперше за довгий час засміялася.

І саме тоді зрозуміла.

Голос.

Елея.

Храм.

Усе це було не про силу.

Не про мене.

І навіть не про порятунок світу.

Це було про людей.

Про тих, хто став моєю сім’єю.

Я подивилася на команду.

На Джеймса.

І відчула їх.

Усіх.

Їхній страх.

Їхню любов.

Їхню довіру.

— Олівіє! — крикнула Катара.

— Ми з тобою!

— Завжди! — закричав Нік.

— Навіть якщо ти іноді нестерпна! — усміхнувся Кайл.

— Ми сім’я! — крізь сльози сказала Роуз.

І раптом символи всіх нас засвітилися.

Джек завмер.

— Ні…

— Так, Джеку, — тихо сказала я.–  Ти програв не сьогодні. Ти програв у той момент, коли вирішив, що любов — це володіння. Коли вирішив, що силу можна забрати. Коли перестав бачити в людях людей. 
Він дивився на мене.

І вперше…

Заплакав.

— Але я любив тебе…

І вперше я не відчувала до нього ненависті.

Лише сум.

— Ні. Ти любив свою мрію. А не мене.

І тоді світло П’ятої стихії охопило весь храм.

А Джек закричав.

Бо нарешті зрозумів.

Що не можна отримати любов силою.

Не можна змусити людину залишитися.

Не можна володіти серцем.

І коли світло стало нестерпно яскравим…

Він простягнув руку до мене.

І тихо, майже пошепки, сказав:

— Олівіє…

Допоможи…

І я зрозуміла.

Навіть зараз.

Навіть після всього.

Останній вибір ще попереду.

Я дивилася на нього крізь сльози.

На людину, від якої втекла.

На людину, яка зруйнувала стільки життів.

І навіть зараз…

Я не хотіла його смерті.

— Олівіє, не треба! — закричав Джеймс.

Але я вже зробила крок вперед.

— Ні, Джеймсе.

Я не дозволю йому померти.

Я простягнула руку.

— Джеку!

В його очах на мить з’явилася надія.

— Я тут.

Світло навколо нього стало ще яскравішим.

Елея завмерла.

— Олівіє… ні…

— Ми можемо витягти його!

— Ні, — прошепотіла Елея. — Уже ні.

Джек схопив мене за руку.

І на мить усе стихло.

Він подивився на мене.

І вперше за весь цей час в його очах не було ні злості, ні безумства.

Лише втома.

— Я програв, так?

Сльози текли по моєму обличчю.

— Ні. Ти просто забув, ким був.

Він слабо посміхнувся.

— А ти стала сильнішою.

Я хотіла щось сказати.

Хотіла витягнути його.

Хотіла врятувати.

Але раптом світло П’ятої стихії почало поглинати його.

— Олівіє…

Його голос ставав тихішим.

— Пробач…

— Ні!

Я міцніше стиснула його руку.

— Ні! Тримайся!

— Дякую…

Його посмішка була сумною.

— Що хоча б ти… Не зненавиділа мене…

— ДЖЕК!

Але його рука почала розчинятися у світлі.

Я закричала.

Намагалася втримати.

Але навіть П’ята стихія не могла врятувати того, хто намагався зробити її своєю.

— ОЛІВІЄ! — Джеймс схопив мене за плечі.

І в ту ж мить Джек зник.

Світло погасло.

І в храмі запанувала тиша.

Минуло кілька місяців.

Ми знову були на морі.

Усі разом.

Нік досі дратував Кайла.

Катара, Лінда і Роуз сперечалися через дрібниці.

Стів і Берк ремонтували корабель.

А Джеймс…

Я усміхнулася, дивлячись на нього.