Розділ 46

— Привіт, Олівіє.

Я перестала дихати.

Джеймс.

Живий.

Він стояв у дверях храму.

Блідий.

Втомлений.

На грудях, там, де був удар кинджалом, крізь сорочку проглядався бинт.

Але це був він.

Живий.

У мене навернулися сльози.

Ні.

Це не могло бути правдою.

Я стільки ночей плакала.

Стільки разів бачила його у снах.

І кожного разу прокидалася сама.

А зараз…

Він стояв переді мною.

І дивився тільки на мене.

— Джеймс…

Я зробила крок вперед.

— НІ!

Голос Джека рознісся по всьому храму.

Маги одразу стали між нами.

Джеймс вихопив меч.

Кайл запалив полум’я на долонях.

Нік уже підняв навколо себе потоки повітря.

Катара, Лінда і Роуз приготувалися до бою.

Але Джек лише посміхнувся.

— Ні, ні, ні.

Ви запізнилися.

— Відійди від неї! — закричав Джеймс.

— Або що? — усміхнувся Джек. — Уб’єш мене?

Його очі блиснули.

— Подивись навколо. Ритуал уже почався. Я подивилася вниз.

Символи на підлозі світилися.

Ні.

Вони пульсували.

І світло навколо мене ставало все яскравішим.

— Олівіє! — Джеймс кинувся вперед.

Але невидима стіна відкинула його назад.

Він боляче впав на кам’яну підлогу.

— ДЖЕЙМС!

— Не смій! — крикнув він, підводячись. — Не смій цього робити!

— Вона вже зробила вибір, — усміхнувся Джек.

— Ні, — прохрипів Джеймс. — Вона ніколи б не погодилася.

— Заради вас погодилася.

У храмі настала тиша.

Я відчула, як усе всередині стискається.

Так.

Я справді була готова.

Заради них.

Заради світу.

Заради нього.

І саме тоді я згадала слова Елеї.

“Не заходь туди сама.”

“Ти не повинна робити це сама.”

І голос біля озера.

“Останній вибір.”

Я заплющила очі.

І раптом зрозуміла.

Весь цей час я бачила тільки два шляхи.

Пожертвувати собою.

Або втекти.

Але був і третій.

І я весь час його ігнорувала.

Повільно відкривши очі, я подивилася на Джеймса.

Він стояв на колінах.

Поранений.

Виснажений.

Але він був тут.

Він прийшов за мною.

Катара.

Лінда.

Роуз.

Нік.

Кайл.

Стів.

Берк.

Вони всі прийшли.

Пройшли пів світу.

Ризикували життям.

І я раптом зрозуміла.

П’ята стихія ніколи не була мною.

Вона була нами.

Усі випробування.

Усі острови.

Усі страхи.

Усе було не для мене.

А для нас.

— Ні… — прошепотіла я.

Джек посміхнувся.

— Так.

— Ні.

Його посмішка зникла.

— Що?

Я подивилася на нього.

І вперше за весь цей час мені не було страшно.

— Ти помилився.

— Олівіє…

— Усі ви помилилися.

Голос мій луною рознісся храмом.

— Ейріс помилявся. Попередні Вузли помилялися. Навіть я помилялася.

Світло навколо мене почало змінюватися.

— Ні! — закричав Джек. — Закінчуйте ритуал!

Маги кинулися до сувоїв.

Але символи раптом почали гаснути.

— Що?!

— Неможливо!

— Чому?!

Я усміхнулася крізь сльози.

І подивилася на Джеймса.

Він завмер.

Ніби теж щось зрозумів.

— Я більше не сама.

Джек побліднів.

— Замовкни!

— Я більше не одна.

Він кинувся до мене.

— ТИ МОЯ!

— НІ!

І в цю секунду весь храм здригнувся.

П’ять статуй навколо нас спалахнули світлом.

І голос, який я чула біля озера, пролунав уже для всіх:

— Вона зробила вибір.

Усі завмерли.

Навіть Джек.

— Але вибір повинен бути завершений.

Світло почало заповнювати весь храм.

І раптом на підлозі, поруч із моїм символом, один за одним почали з’являтися ще сім.

Я завмерла.

Нік.

Кайл.

Катара.

Лінда.

Роуз.

Стів.

Берк.

І…

Останній.

Біля самого краю кола.

Джеймс.

Його символ засвітився яскравіше за всі інші.

— Ні… — прошепотів Джек.

— НІ! ЦЕ НЕМОЖЛИВО!

А голос відповів:

— Гармонія ніколи не належала одній людині.

І ніколи не належатиме.

Вона народжується лише там…

Де є любов.

Довіра.

І сім’я.

І я побачила, як в очах Джеймса з’явилися сльози.

А в очах Джека…

Вперше.

Страх.

Бо він тільки що зрозумів.

Він програв.

Не мені.

Не команді.

Він програв тому, чого ніколи не мав.

Любові.

— Ні…

Джек похитнувся назад.

— Ні! Це неправда!

Його голос луною прокотився храмом.

— Усе це брехня!

Він різко обернувся до магів.

— Продовжуйте ритуал!

— Але, пане Джеку…

— Я СКАЗАВ ПРОДОВЖУЙТЕ!

Маги перезирнулися.

Але навіть вони вже бачили.

Символи на підлозі змінилися.

Світло більше не належало мені.

Воно текло до всіх.

До Джеймса.

До Кайла.

До Ніка.

До Катари.

До Лінди.

До Роуз.

До Стіва і Берка.

І чим яскравішим ставало світло, тим слабшим ставав контроль Джека.

— Ні… ні… НІ!

Він вихопив меч.

— Якщо я не можу отримати тебе…

То не отримає ніхто!

— ОЛІВІЄ! — закричав Джеймс.

Джек кинувся до мене.

І в ту ж секунду Джеймс опинився між нами.

Сталь зустріла сталь.

Від удару по його обличчю пробігла тінь болю.

Рана на грудях ще не загоїлася.

Але він навіть не відступив.

— Відійди! — гаркнув Джек.

— Ні.

— Ти вже один раз помер через неї!

— І ще раз помру, якщо доведеться.

У мене перехопило подих.

— Джеймсе…

— Але знаєш що, Джеку? — його голос став тихішим. — Цього разу я не збираюся програвати.

Вони знову схрестили мечі.

А навколо вже почалася справжня битва.

Кайл стримував магів вогню.

Нік з усмішкою, якої я так давно не бачила, відкидав супротивників потоками повітря.