Розділ 45

Я різко обернулася.

У темряві стояла постать.

Місячне світло повільно освітило її.

Жінка.

На вигляд років сорока, хоча в її очах було щось набагато старше.

Довге сиве волосся спадало на плечі, а на одязі я побачила знайомі символи.

Такі самі були в храмі Ейрісу.

— Хто ви? — прошепотіла я.

Жінка усміхнулася.

— Колись я ставила те саме запитання.

Я відступила.

— Що?

— Не бійся, Олівіє. Я не служу Джеку.

— Тоді звідки ви знаєте моє ім’я?

— Бо я чекала на тебе.

— Хто ви?

Вона сумно посміхнулася.

— Мене звали Елея. Колись дуже давно… Я була Вузлом.

У мене перехопило подих.

— Це неможливо.

— Я теж так думала.

— Але мені сказали, що всі Вузли загинули.

— Для світу — так. Іноді забуття корисніше за правду.

Я не могла відвести від неї погляду.

— Тоді чому ви живі?

— Бо я не змогла. Не врятувала світ. Не пожертвувала собою. І не знайшла іншого шляху.

Вона подивилася на озеро.

— Я втратила всіх, кого любила. І залишилася тут. Чекати.

— Чого?

— Тебе.

Я завмерла.

— Чому мене?

— Тому що ти перша, хто поставив неправильне запитання.

— Неправильне?

— Усі Вузли запитували:
“Як врятувати світ?” А ти запитала:
“Чому я повинна жертвувати собою?” І саме тому в тебе є шанс.

— Шанс на що?

— Знайти те, чого не знайшла я. Третій шлях.

Я мовчала.

— Але я не знаю, як.

— Я теж не знала. Тому й програла.

Вона подивилася мені прямо в очі.

— І ще дещо, Олівіє. Не вір Джеку. Він знає лише половину правди. І не вір храму. Він теж помиляється.

— Тоді кому вірити?

Елея усміхнулася.

— Тим, кого ти любиш.

Бо П’ята стихія ніколи не була силою однієї людини.

І ніколи нею не буде.

Коли я повернулася до табору, небо вже починало світлішати.

Охоронці все ще спали.

Наче нічого й не сталося.

Наче я нікуди не ходила.

Але всередині мене все змінилося.

Елея.

Колишній Вузол.

Третій шлях.

І найголовніше — я більше не боялася.

Ні.

Я все ще боялася.

Але тепер страх більше не керував мною.

Я не стану служити Джеку.

Ніколи.

І я не збираюся жертвувати собою.

Значить, залишається знайти інший шлях.

Який саме?

Поки що не знаю.

Але знайду.

Заради них.

Заради себе.

— Де ти була?

Я здригнулася.

У дверях намету стояв Джек.

— Не спалося.

Він уважно подивився на мене.

Надто уважно.

Наче намагався прочитати мої думки.

— Ти плакала?

— А тебе це хвилює?

Він усміхнувся.

— Ти ще сердишся. Це добре. Значить, у тобі ще є вогонь.

Я відвернулася.

— А що, як я скажу, що готова?

Його очі здивовано розширилися.

— Готова?

— Я втомилася боротися.

Якщо Соларіс — це моя доля, то я хочу хоча б зрозуміти її.

Він дивився на мене ще кілька секунд.

І вперше за довгий час я побачила в його очах радість.

— Я знав, що ти зрозумієш.

Брехун.

Ідіот.

Я ще ніколи так не брехала.

Але він повірив.

Наступного ранку весь табір гудів.

Воїни збирали спорядження.

Маги перевіряли припаси.

А Джек був у піднесеному настрої.

— Сьогодні, Олівіє.

Сьогодні ми змінимо світ.

— Звичайно, — посміхнулася я.

Якби він тільки знав…

Підйом був важким.

Чим вище ми підіймалися, тим тихішим ставав ліс.

Навіть птахів не було чути.

Наче весь острів затамував подих.

І ось, через кілька годин, дерева раптом закінчилися.

Я завмерла.

Перед нами стояв храм.

Але він не був схожий на Ейріс.

Він був величезним.

Набагато старішим.

І майже повністю заріс золотими ліанами.

Чотири величезні статуї оточували його.

Вода.

Вогонь.

Земля.

Повітря.

А посередині…

П’ята.

Статуя жінки.

Без зброї.

Без корони.

Із простягнутими вперед руками.

Наче вона не володіла стихіями.

А об’єднувала їх.

— Нарешті, — прошепотів Джек.

Його голос тремтів від захоплення.

— Після стількох років…

Він повернувся до мене.

— Ти готова?

Я подивилася на храм.

І раптом почула знайомий голос.

Голос Елеї.

“Пам’ятай, Олівіє.”

“Не повторюй моїх помилок.”

“І головне…”

“Не заходь туди сама.”

І від цих слів у мене по спині пробіг холод.

Бо я зрозуміла.

Елея попереджала мене не про храм.

А про те, що має статися всередині.

Храм всередині був ще величнішим, ніж здавався зовні.

У центрі величезної зали знаходилося кам’яне коло.

П’ять символів.

Чотири стихії.

І п’ятий — невідомий мені знак.

Гармонія.

Джек дивився на все це майже із захватом.

— Стільки років пошуків… І ось ми тут.

Маги почали готуватися до ритуалу.

Запалювали смолоскипи.

Розкладали стародавні сувої.

Я мовчала.

Всередині мене наростав страх.

— Тобі не варто боятися, Олівіє, — тихо сказав Джек. — Скоро все закінчиться.

— І ти справді думаєш, що зможеш мною керувати?

Він усміхнувся.

— Не керувати.

Направляти.

Разом ми створимо новий світ.

— Ти божевільний.

— Можливо. Але ти побачиш, що я мав рацію.

— Починайте!

Маги стали навколо кола.

Я відчула, як повітря навколо змінилося.

Символи на підлозі почали світитися.

І раптом голос.

Той самий голос.

— Останній вибір, Олівіє.

Я заплющила очі.

— Я не хочу бути сама.

— І не будеш.

— Що відбувається? — вигукнув один із магів.

Увесь храм затрусився.

Світло стало яскравішим.

Але щось було не так.

Джек нахмурився.

— Продовжуйте!

Раптом іззовні почувся вибух.

Один із воїнів забіг до зали.

— Пане Джеку! На нас напали!