Розділ 44

Наступні кілька днів Джек майже не заходив до мене.

Зате він залишив мені книги.

Десятки книг.

Ніби справді думав, що я сидітиму і вивчатиму історію світу.

Хоча…

Саме цим я й займалася.

Не заради нього.

А заради себе.

І заради них.

Якщо вони ще живі.

Ні.

Я не дозволяла собі думати інакше.

Одного дня я знову пробралася до бібліотеки.

Охоронці вже звикли до того, що я нікуди не втечу.

Дурні.

На столі лежала та сама карта.

Соларіс.

Я відкрила один із сувоїв.

«Там, де народилася Гармонія, вона може бути пробуджена повністю».

Нижче був інший напис.

«Але той, хто намагатиметься керувати Вузлом, прирече світ на загибель».

Я завмерла.

Перечитала ще раз.

І ще.

Ні.

Ні, це неможливо.

Джек помиляється.

Або…

Він не знає всього.

— Я знав, що ти сюди прийдеш.

Я різко обернулася.

Він стояв у дверях.

— То ти вирішив шпигувати за мною?

— Це моя бібліотека.

Він підійшов ближче.

— Знайшла щось цікаве?

Я швидко закрила сувій.

— Нічого.

Він усміхнувся.

— Ти погано брешеш.

Його погляд ковзнув по столу.

І раптом усмішка зникла.

Він прочитав рядок.

І завмер.

— Неможливо…

Вперше я побачила страх у його очах.

Справжній.

— Ти не знав? — тихо запитала я.

Він вихопив сувій з моїх рук.

— Це брехня.

— Ти ж завжди говорив, що знаєш усе.

— Замовкни!

Я навіть здригнулася.

Він ніколи не кричав на мене.

Принаймні так.

— Джеку…

— Замовкни!

Він важко дихав.

— Ніхто не забере це у мене.

Ніхто!

І тоді я зрозуміла.

Він боїться.

Не втратити мене.

Не втратити владу.

Він боїться, що все, у що вірив стільки років, виявиться брехнею.

А це означало лише одне.

У нього теж не було всіх відповідей.

І вперше з моменту полону я відчула, що в нього є слабке місце.

І я знайду його.

Чого б це мені не коштувало.

Через кілька днів Джек знову прийшов до мене.

— Збирайся, — коротко сказав він.

— Куди цього разу?

На його обличчі з’явилася усмішка.

— На Соларіс.

У мене завмерло серце.

Значить, він все ж знайшов його.

Подорож тривала кілька днів.

Мене не замикали в каюті, але охорона завжди була поруч.

Джек був дивно спокійним.

Наче вже переміг.

І це лякало мене більше за все.

Іноді я просто стояла на палубі й дивилася на море.

Згадувала команду.

Ніка з його безглуздими жартами.

Кайла, який постійно сперечався зі Стівом.

Катару, Лінду і Роуз.

І Джеймса…

Я швидко відганяла ці думки.

Бо вони приносили лише біль.

— Земля!

Крик моряка змусив усіх підняти голови.

Попереду крізь ранковий туман почав з’являтися острів.

І я завмерла.

Він був прекрасний.

Береги вкривали золотаві дерева, а над ними височіла величезна гора, вершина якої ніби сяяла під сонячними променями.

Навіть повітря тут було іншим.

Теплішим.

Спокійнішим.

Наче сам острів був живим.

— Соларіс, — прошепотів Джек.

У його голосі було стільки захоплення, що мені стало моторошно.

Коли корабель пришвартувався, люди Джека почали розвантажувати припаси.

Я зійшла на берег і відчула, як по тілу пробігли мурашки.

Щось було не так.

Ні.

Навпаки.

Все було надто правильним.

Ніби я вже була тут.

Хоча це було неможливо.

Я присіла і торкнулася долонею землі.

І раптом відчула тепло.

Земля ніби відповіла мені.

Я швидко прибрала руку.

— Відчуваєш? — почувся позаду голос Джека.

Я обернулася.

— Що?

— Цей острів. Він відчуває тебе. І завжди відчував.

— Ти божевільний.

— Можливо, — усміхнувся він. — Але саме тут почнеться новий світ.

Раптом один із воїнів підбіг до нас.

— Пане Джеку, табір готовий.

— Добре. Завтра почнемо підйом до храму.

— Храму?

— Ти ж не думала, що Соларіс — це просто острів? — посміхнувся він. — Те, що ми шукали, знаходиться на вершині.

Я подивилася вгору.

Там, над деревами, серед хмар ледь проглядалися руїни.

І в ту ж мить я відчула дивне хвилювання.

Наче щось…

Або хтось…

Чекав на мене там уже дуже давно.

І вперше відтоді, як мене викрали, я зрозуміла:

Найстрашніше ще попереду.

Тієї ночі я не могла заснути.

Хоч як не намагалася.

У таборі вже давно все стихло. Навіть охоронці біля мого намету почали дрімати.

А я лежала і дивилася в стелю.

Щось не давало мені спокою.

І раптом…

— Олівіє…

Я різко підвелася.

Нікого.

— Олівіє…

Цього разу голос був чіткішим.

Жіночий.

Спокійний.

Наче я чула його все життя.

Я тихо вийшла з намету.

Охоронці спали.

Ніби хтось навмисно приспав їх.

Я сама не розуміла, чому йду.

Але ноги ніби знали шлях.

Я йшла крізь ліс, поки не вийшла до невеликого озера.

Місячне світло відбивалося у воді.

І раптом поверхня озера засвітилася.

Я завмерла.

— Хто ти? — прошепотіла я.

— Я чекала на тебе.

— Покажися!

— Ти вже бачила мене.

— Де?

— Усюди.

У воді.

У вітрі.

У землі.

У вогні.

Я відчула, як серце почало битися швидше.

— П’ята стихія?

— Ні. Лише її пам’ять. Те, що залишилося.

— Чого ти хочеш від мене?

— Того ж, чого хочеш ти.

— Я не хочу бути вузлом. Не хочу жертвувати собою. Не хочу рятувати світ. Я просто хочу жити.

Голос замовк.

А потім тихо відповів:

— І саме тому ти тут.

Я не розуміла.

— Що?

— Ті, хто прагнули сили, ніколи не доходили до кінця. Ті, хто хотіли влади, завжди гинули. Ті, хто хотіли правити, втрачали себе. А ти… Ти хочеш жити. Любити. Бути щасливою. І саме тому ти гідна вибору.