Розділ 43

Темрява.

Саме це я відчула першим.

Потім прийшов біль.

Голова розколювалася, а в роті відчувався дивний присмак.

Я повільно розплющила очі.

Невелика кімната.

Кам’яні стіни.

Ґрати на єдиному вікні.

І ланцюг на моїй руці.

Я різко сіла.

— Джеймс!

Мій голос відлунням розійшовся кімнатою.

Ніхто не відповів.

І тоді все повернулося.

Храм.

Бій.

Кров.

Його очі.

І те, як він упав.

— Ні… ні…

Я притиснула долоні до обличчя.

Ніби це могло стерти спогади.

Ніби я прокинуся і все виявиться кошмаром.

Двері відчинилися.

— Бачу, ти прокинулася.

Джек.

Я підскочила на ноги.

— Де він?!

— Добрий ранок, Олівіє. Я теж радий тебе бачити.

— Де Джеймс?!

— А, твій капітан? — усміхнувся він. — Дивно, що ти питаєш саме про нього.

— Де він?!

— Заспокойся. Я не знаю.

Його посмішка стала ширшою.

— Або знаю.

Я кинулася на нього.

Але ланцюг різко натягнувся.

— Ти брехун!

— А ти дуже змінилася, — спокійно сказав він. — Колись ти не кричала на мене.

— Колись я не знала, який ти насправді.

Він стиснув щелепу.

— А цей Джеймс знає?

— Більше, ніж ти коли-небудь знав.

Його очі потемніли.

— Він зробив тебе слабкою.

— Ні.

Я подивилася йому прямо в очі.

— Він зробив мене сильною.

На мить Джек замовк.

А потім усміхнувся.

— Побачимо.

Він уже збирався піти, коли я тихо запитала:

— Він живий?

Джек завмер.

— Чому це так важливо для тебе?

Я не відповіла.

Бо сама боялася цієї відповіді.

— Значить, справді закохалася, — тихо сказав він.

І в його голосі я вперше почула не глузування.

А злість.

— Шкода. Дуже шкода. Бо скоро тобі доведеться забути про нього.

Двері зачинилися.

А я залишилася сама.

І вперше за весь цей час дозволила собі плакати.

Я плакала не через себе.

Не через страх.

Не через полон.

Я плакала через те, що, можливо, більше ніколи не побачу людину, якій так і не встигла сказати найважливіших слів.

Що люблю його.

Минуло кілька днів.

Чи тиждень.

Я вже не знала.

У кам’яній кімнаті було неможливо зрозуміти, скільки часу минуло.

Джек майже не приходив.

І це лякало більше, ніж його присутність.

Одного дня двері відчинилися.

— Ходімо.

Я мовчки підвелася.

Двоє охоронців повели мене довгими коридорами.

Ми вийшли до величезної зали.

І там стояв Джек.

— Нарешті, — посміхнувся він. — А я вже думав, що ти вирішила померти від голоду.

— Чого ти хочеш від мене?

— Невже досі не зрозуміла?

— Якщо хотів помститися, то вже помстився.

Він засміявся.

— Помститися?

— А хіба ні?

— Олівіє, ти справді думаєш, що я витратив свій час через образу?

Він підійшов ближче.

— Я знав, хто ти.

У мене всередині все похололо.

— Що?

— Ще до нашого заручення.

— Це неможливо.

— Можливо. Саме тому я й обрав тебе.

— Але як?

— Ти думала, що це твої батьки знайшли мені вигідну партію? Ні. Це я знайшов тебе. Я багато років дружив з твоїм батьком, і поки ти думала що про твої сили не знав ніхто твій тато розказав мені коли був пʼяний, що ти маг чотирьох стихій. Саме тоді я почав планувати усе. Правда твоя втеча мені зіпсува усе, але як добре що ви пограбували мій корабель і ти знайшла ту карту без моєї допомоги.

Я не могла повірити почутому.

— Ти брешеш.

— Ні.

— Для чого це все?

Він посміхнувся.

— Щоб змінити цей світ.

— Знищити його ти хотів сказати.

— Не перебільшуй.

Він почав ходити залом.

— Королі, маги, ради, ордени… усі вони слабкі. Вони ділять владу між собою, поки світ тоне в хаосі.

Він повернувся до мене.

— А я наведу порядок.

— Ти божевільний.

— Ні.

Він присів навпроти мене.

— Я стану тим, кого цей світ потребує.

— І як я в це вписуюся?

— Ти — ключ.

— Ніколи.

— Ти ще не зрозуміла?

Він посміхнувся.

— Ти станеш вузлом.

А я стану тим, хто керуватиме вузлом.

У мене перехопило подих.

— Ось навіщо ти хотів одружитися.

— Звичайно.

— Ти ніколи мене не любив…

Він замовк.

І вперше його усмішка зникла.

— Любив. По-своєму. Але любов не заважає великим планам.

Я відчула огиду.

— Ти чудовисько.

— Ні, Олівіє.

Він ніжно прибрав пасмо волосся з мого обличчя.

— Я майбутній правитель цього світу.

І ти будеш правити поруч зі мною.

Подобається тобі це чи ні.

І вперше за весь час мені стало по-справжньому страшно.

Бо я зрозуміла.

Джек не жартував.

І він готувався до цього набагато довше, ніж я могла собі уявити.

Після тієї розмови я не могла заснути.

Кожне слово Джека знову і знову прокручувалося в голові.

Він знав.

Увесь цей час знав.

І я була для нього не нареченою.

Не людиною.

А ключем.

І від цього ставало огидно.

Наступного ранку мене розбудив скрип дверей.

— Ходімо.

— А якщо не піду?

— Тоді тебе понесуть.

Я мовчки підвелася.

Мене вивели з кімнати.

Вперше за весь час.

Ми йшли довгими коридорами.

І чим далі, тим більше я розуміла, що це місце не просто фортеця.

Тут було багато людей.

Магів.

Озброєних воїнів.

Вчених.

На стінах висіли стародавні карти та сувої.

Ніби хтось десятиліттями збирав знання.

— Подобається? — пролунав голос Джека.

— Це божевілля.

— Ні. Це майбутнє.

Він повів мене до величезної бібліотеки.

Я завмерла.

Сотні книг.

Тисячі сувоїв.

Карти островів.

Стародавні записи.

— Ти все це зібрав?

— Не сам. Але так.

— Навіщо?

— Бо влада належить не найсильнішим.