Розділ 40

Ейріс виглядав не так, як я його уявляла.

Після Ігнісу я чекала чогось небезпечного.

Темного.

Страшного.

Але острів був красивим.

Навіть занадто.

Білі скелі здіймалися високо над морем.

Дерева вкривало сріблясте листя.

А в повітрі літали маленькі світляні іскри, схожі на зірки.

— Це точно не пастка? — тихо запитав Кайл.

— Якщо це пастка, то найкрасивіша з усіх, — відповіла Лінда.

Ми зійшли на берег.

І одразу стало тихо.

Занадто тихо.

Не було чути ані птахів.

Ані вітру.

Ані хвиль.

Наче сам острів затамував подих.

Карта в моїх руках засвітилася.

Яскравіше, ніж будь-коли.

— Олівія? — покликав Джеймс.

— Вона веде нас далі.

Лінія на карті рухалася вглиб острова.

І ми пішли за нею.

Через кілька годин ліс почав змінюватися.

Дерева ставали вищими.

Повітря холоднішим.

А світло навколо дивно мерехтіло.

— Вам не здається, що за нами спостерігають? — тихо запитала Катара.

— Здається вже хвилин сорок, — відповів Нік.

Раптом карта спалахнула.

Так сильно, що я мало не випустила її з рук.

Земля під ногами затремтіла.

І перед нами з’явилася кам’яна арка.

Її точно не було тут секунду тому.

— Ну ні, — простогнав Кайл.

— Знову магічні двері.

На арці були вирізані стародавні символи.

І коли я підійшла ближче, вони засвітилися.

“Увійде лише той, хто готовий зустріти правду.”

— Мені вже не подобається, — сказав Стів.

— А мені цікаво, — відповіла Лінда.
 

Раптом арка спалахнула білим світлом.

І все навколо зникло.

Я опинилася сама.

Без команди.

Без острова.

Без моря.

Переді мною стояв великий будинок.

Мій будинок.

Я завмерла.

— Ні…

Двері відчинилися.

І я побачила себе.

Іншу себе.

У дорогій сукні.

З обручкою на пальці.

Поруч стояв Джек.

У грудях стало важко.

Наче мене вдарили.

Вони сміялися.

Розмовляли.

Жили.

Так, ніби я ніколи не втекла.

— Що це? — прошепотіла я.

— Твоє життя.

Голос пролунав звідусіль.

І нізвідки.

— Життя, яке ти могла обрати.

Я дивилася на ту версію себе.

На красивий будинок.

На безпечне життя.

На все те, що колись мало стати моїм майбутнім.

А потім побачила її очі.

Порожні.

Сумні.

Втомлені.

І раптом зрозуміла.

Вона не була щасливою.

Вона просто існувала.

— Це брехня, — сказала я.

— Ні.

Голос відповів спокійно.

— Це можливість.

Я похитала головою.

— Ні.

Це клітка.
 

У ту ж секунду світ навколо почав руйнуватися.

Будинок зник.

Сад зник.

Образ Джека розсипався попелом.

І знову з’явився ліс Ейрісу.

Я важко дихала.

***
Катара, Лінда та Роуз

Вони стояли біля свого дому.

Того самого, який давно був втрачений.

Сонце світило м’яко.

Повітря було теплим.

І все виглядало надто реальним.

— Мамо?.. — голос Роуз здригнувся першим.

І з дверей вийшла вона.

Жива.

Усміхнена.

Потім з’явився батько.

І все всередині сестер зламалося одночасно.

Спочатку це було щастя.

Сміх.

Обійми.

Вечеря за столом, ніби нічого не сталося.

Але Катара швидко помітила:

щось не так.

Батьки не пам’ятали їхніх друзів.

Не пам’ятали корабель.

Не пам’ятали їхнього життя після трагедії.

— Ми вдома, — сказала мати.

— Вам більше не треба нікуди йти.

Роуз майже повірила.

Лінда мовчала.

А потім Катара тихо сказала:

— Це не вони.

Тиша.

— Подумайте, — продовжила вона. — Наші батьки ніколи б не попросили нас відмовитися від того, за що ми боремося.

Простір навколо почав тріщати.

Обличчя батьків змінились.

Ставши порожніми.

Неправильними.

— Залишайтесь, — повторили вони.

І голос уже не був людським.

Роуз заплакала.

Лінда стиснула її руку.

Катара зробила крок уперед.

— Ми любимо вас.

Але ми вже втратили вас один раз.

І не втратимо себе вдруге.

Світ розсипався світлом.

І на мить батьки стали справжніми.

— Ми пишаємося вами…

А потім зникли.

Сестри повернулися в ліс Ейрісу, тримаючись за руки.

Мовчки.

Але тепер — трохи сильніші.

***
Джеймс 

Джеймс розплющив очі.

І одразу зрозумів, що це пастка.

Не тому що було небезпечно.

А тому що було… правильно.

Він стояв у дворі старого будинку.

Свого дому.

Того, який давно зник із його життя.

— Ти запізнився.

Голос змусив його завмерти.
 

Вона стояла на сходах.

Його мати.

Жива.

Джеймс не рухався.

Наче боявся, що якщо зробить крок — вона зникне.

— Мамо…

Вона усміхнулася.

Так, як він пам’ятав.

— Ти виріс.
 

Його горло здавило.

— Це неможливо…
— Ти завжди так кажеш, коли не хочеш вірити, — тихо відповіла вона.

Він зробив крок.

Потім ще один.

І ще.

Поки не опинився зовсім поруч.

— Я думав… що втратив тебе.

Її рука торкнулася його щоки.

Тепло.

Реальне.

— Я знаю.

І саме це зламало його найбільше.

Джеймс заплющив очі.

На секунду він знову був хлопчиком.

Тим, який не встиг.

Тим, який не врятував.

— Це моя вина, — прошепотів він.

— Ні.

Вона похитала головою.

— Ти зробив усе, що міг.

Тиша.

— Я міг більше, — різко сказав він.

Голос зірвався.

— Завжди можна “більше”, — спокійно відповіла вона. — Але ти живеш не для того, щоб карати себе.

Він відвів погляд.

Бо дивитися на неї було боляче.

І добре.

Одночасно.

— Я не хочу знову втрачати тебе, — сказав він тихіше.