Розділ 38

Ранок після сварки був дивно тихим.

Ніхто не жартував.

Ніхто не сперечався.

Навіть вітер ніби говорив обережніше.

Я стояла біля борту, тримаючи карту.

І вона більше не показувала хаотичних змін.

Лише одну лінію.

Пряму.

Неминучу.

— Курс визначений, — сказав Джеймс, дивлячись на горизонт.

— І куди ми, “офіційно”, йдемо? — тихо запитав Кайл.

Пауза.

Він зітхнув.

— Ейріс.

На мить стало так тихо, що навіть хвилі здавалися зайвими.

— Тобто… ми все ж туди? — уточнив Нік.

— Ми вже туди, — відповів Берк.

Я перевела погляд на команду.

Вони не виглядали щасливими.

Але й не виглядали зламаними.

Просто… напружено живими.

Джеймс підійшов ближче.

— Ти як? — тихо запитав він.

Я всміхнулась краєм губ.

— Після вчорашнього? Чудово.

Він не відповів одразу.

— Вони не звикли до цього, — сказав він.

Я кивнула.

— Я теж.

Пауза.

І вперше це прозвучало чесно, а не як захист.

Вітер змінив напрям.

І корабель повільно розвернувся.

Ніби сам океан вирішив допомогти.

— Ейріс — не просто точка на карті, — тихо сказав Стів.

— Це вузол, — додала Лінда.

Я стиснула пальці на карті.

— Я знаю.

І саме в цей момент вона знову “відгукнулась”.

Легка вібрація.

Наче попередження.

Або запрошення.

— Вона нервує, — пробурмотів Кайл.

— Або радіє, — відповів Нік.

Я подивилась на Джеймса.

— Ти віриш, що ми туди дійдемо?

Він не одразу відповів.

Довго дивився вперед.

На море, яке більше не виглядало просто водою.

— Я вірю, що якщо ми не дійдемо… — тихо сказав він.

Пауза.

— То нас все одно туди приведуть.

Я повільно кивнула.

І вперше не сперечалась.

Корабель набрав хід.

І за горизонтом не було нічого знайомого.

Лише шлях, який ми більше не могли ігнорувати.

І Ейріс, який уже ніби чекав.

Море було спокійним.

Навіть занадто.

Після Ігнісу це насторожувало більше, ніж шторм.

Я сиділа на носі корабля і намагалася зрозуміти карту, яка останнім часом жила власним життям.

— Знову дивишся на неї? — почувся голос за спиною.

Я посміхнулась.

— Якщо це Кайл, то ні, я не збираюсь викидати її за борт.

Відповіді не було.

І саме тому я одразу зрозуміла, що це не Кайл.

Моє серце неприємно стиснулося.

— Джек.

Він стояв біля щогли так, ніби був частиною корабля весь цей час.

— Привіт, Олівіє.

— Як ти взагалі сюди потрапив?

— Це перше, що ти хочеш запитати?

— Ні. Перше, що я хочу зробити — це скинути тебе за борт.

На його губах з’явилася легка посмішка.

— Ось вона. Та сама вперта дівчина.

Я закотила очі.

— Чого ти хочеш?

Посмішка зникла.

— Забрати тебе звідси.

Я голосно засміялася.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— Ти переслідуєш мене пів світу заради цього?

— Я переслідую тебе, бо ти моя.

Я різко піднялася.

Його голос став жорсткішим.

— Олівія, ти не розумієш, у що ти втягнулась.

— Ці люди врятували мені життя.

— А тепер ведуть тебе на смерть.

— Досить.

Я вже почала злитися.

Справді злитися.

— Ти нічого не знаєш про них.

— А ти знаєш?

Тиша.

— Ти знаєш, куди веде карта? Що буде в кінці? Чи вони самі це знають?

На секунду мені не сподобалося, наскільки його питання були правильними.

Але я швидко відігнала цю думку.

— Я довіряю їм.

— А я ні.

— Це твоя проблема.

— Ні, Олівія.

Його погляд став серйозним.

— Це стане твоєю проблемою.

— Вона вже сказала, що не піде.

Голос Джеймса пролунав так холодно, що навіть я здригнулася.

Я навіть не помітила, коли він підійшов.

Джек лише важко видихнув.

— Ти завжди з’являєшся невчасно.

— А ти завжди з’являєшся там, де тебе не чекають.

Чудово.

Знову почалося.

— Я заберу тебе з собою ось побачиш, — сказав Джек.

— Авжеж, забереш, але у своєму сні,– сказав Джеймс.

— Джеймсе…

— Ні, Олівіє.

Він навіть не подивився на мене.

Його погляд був прикутий до Джека.

— Скажи чесно. Навіщо ти тут?

Джек мовчав кілька секунд.

— Бо вона моя якщо ти ще цього не зрозумів. 

На палубі стало тихо.

Надто тихо.

Я побачила, як Джеймс завмер.

Лише на мить.

А потім його щелепа стиснулася так сильно, що на вилицях проступили жовна.

— Повтори, — тихо сказав він.

І від цього спокійного тону мені стало значно страшніше, ніж якби він кричав.

Джек лише посміхнувся.

— Ти мене почув.

— Ні, — відповів Джеймс, роблячи крок уперед. — Я хочу почути, як ти ще раз назвеш живу людину своєю власністю.

— А що, правда очі коле?

— Джеймсе… — знову спробувала втрутитися я.

— Не зараз.

Його голос був холодним, як штормове море.

Я бачила, як у його очах закипає гнів.

Вони дивилися один на одного так, ніби ось-ось дістануть мечі.

— І це ти вирішив? — холодно запитав Джеймс.

Я бачила як у очах Джеймса закипає гнів.

Вони дивилися один на одного так, ніби ось-ось дістануть мечі.

І що найдратівливіше — говорили про мене так, ніби мене тут немає.

— Досить!

Обидва повернулися до мене.

— Я не річ, яку можна забрати або залишити!

Тиша.

— Я сама вирішую, де мені бути.

Джек стиснув щелепу.

— Олівія…

— Ні.

Я зробила крок назад.

— Ти хотів одружитися зі мною заради бізнесу, а коли я застукала тебе при зраді ти погрожував що я нічого не зможу зробити, як бачиш уже зробила.

На палубі запала така тиша, що було чути лише шум хвиль.

Посмішка Джека зникла.

— Це було давно.

— Ні. Це було достатньо недавно, щоб я пам’ятала кожне твоє слово.

Його обличчя змінилося.

А я продовжила: