Розділ 37

Після храму тиша на Ігнісі здавалася неприродною.

Ніби острів слухав нас.

І чекав, що ми зрозуміємо, куди йти далі.

Я все ще тримала карту в руках.

І вона не була спокійною.

Вона пульсувала.

— Вона знову змінюється, — тихо сказала Лінда.

— Чудово, — пробурмотів Кайл. — Карта, яка не вміє бути стабільною. Обожнюю такі речі.

Я не відповіла.

Бо лінії на карті почали сходитися.

В одну точку.

І раптом — різкий спалах.

Магічний.

Яскравий.

І карта “вдарила” світлом прямо в повітря перед нами.

Перед нами з’явилось зображення.

Не острова.

Не храму.

А глибини під землею.

— Це… підземелля? — запитав Берк.

— Ні, — тихо сказала я.

— Це щось старіше.

Лінії на карті сформували символ.

Круг.

Розірваний на чотири частини.

І одна — порожня.

— Це не просто місце, — сказав Джеймс.

Я глянула на нього.

— Тоді що?

Він не одразу відповів.

— Це вузол.

Пауза.

— Центр стихій.

Повітря навколо стало важчим.

Наче сама реальність відреагувала на слова.
 

Карта різко змінила зображення.

І тепер ми бачили шлях.

Через море.

Через розломи.

До одного місця.

— Туди, — тихо сказала я.

Лінія на карті зупинилась.

І засвітилась.

— Острів… Ейріс, — прочитав Кайл.

— Там немає островів, — одразу відповів Стів.

— Уже є, — сказала Лінда тихо.

Я відчула холод у грудях.

— Що там? — запитала я.

Карта ніби відповіла замість когось іншого.

І на мить показала образ:

великий підземний храм.

І в центрі — тріщина.

Жива.

Джеймс стиснув щелепу.

— Це серце системи.

Пауза.

— Якщо ми туди не дійдемо першими…

Він не закінчив.

Але ми всі зрозуміли.

Я повільно опустила карту.

— Тоді це наша ціль.

Тиша.

І вперше це слово стало не просто напрямком.

А вироком для всіх, хто нас шукає.

І для нас самих.

Ми ще не встигли покинути Ігніс.

А команда вже тріщала.

— Я скажу прямо, — першим не витримав Кайл. — Я не підписувався на “врятувати весь світ”.

Тиша впала різко.

— Ми пірати, — продовжив він. — Ми виживаємо. Беремо, що можемо. Живемо.

Нік кивнув.

— Він правий.

Берк відвів погляд.

Лінда мовчала.

Я повільно видихнула.

І подивилась на них.

— А що ви пропонуєте? — тихо запитала я.

Кайл знизав плечима.

— Вийти з цього всього. Поки ще можемо.

Я гірко всміхнулась.

— Ви думаєте, що “вийти” — це варіант?

— А що ні? — різко сказав він. — Помирати за щось, у що нас втягнули?

Пауза.

І тоді він додав тихіше:

— Я просто хочу жити.

Це слово зависло в повітрі.

Жити.

Не бігти.

Не горіти.

Не ховатись.

Я повільно ступила вперед.

— Ви думаєте, що я цього не хочу?

Вони подивились на мене.

— Я теж хочу жити, — сказала я тихіше. — Не бігти від людей, які мене шукають. Не прокидатись і думати, чи сьогодні я когось не спалила.

Я зробила паузу.

— Але ви вже в цьому.

— Ні, — заперечив Кайл. — Ми можемо зупинитись.

Я похитала головою.

— Ні.

Тиша.

Я підняла карту.

— Ви бачили це?

Вони мовчки кивнули.

— Це не гра і не вибір “хочу — не хочу”, — сказала я.

— Це вже працює без нас.

Пауза.

— І якщо ми зупинимось… воно не зупиниться.

— Ти не знаєш цього точно, — сказав Нік.

Я різко подивилась на нього.

— Знаю.

Тиша.

І вперше мій голос став твердішим:

— Бо вони вже нас знайшли.

— Орден.

— Джек.

— І щось ще, про що ми навіть не знаємо.

Я стиснула карту сильніше.

— Ви думаєте, ви зможете просто “піти”?

— А куди?

Пауза.

— Вони прийдуть за нами будькуди.

Тиша стала важчою.

Я зробила ще крок.

— Я не прошу вас бути героями.

— Я прошу вас вижити.

Пауза.

— І різниця в тому, що зараз…

Я подивилась на кожного з них.

— …ми або тримаємось разом, або нас розіб’ють поодинці.

Ніхто не відповів одразу.

І це було найстрашніше.

Лінда нарешті тихо сказала:

— А якщо ми не впораємось?

Я гірко всміхнулась.

— Тоді хоча б помремо не наодинці.

Тиша.

Кайл відвернувся першим.

Але не пішов.

Джеймс мовчав довше за всіх.

Потім зробив крок ближче.

І став поруч зі мною.

— Вона права, — сказав він тихо.

Пауза.

— Це вже не про вибір.

І вперше команда не виглядала впевненою.

Але й не розваленою.

Просто… живою.

І я зрозуміла:

іноді ти не переконуєш людей словами.

Ти просто показуєш їм, що назад дороги вже немає.