Розділ 36

Після атаки Ігніс не став тихішим.

Він став… уважнішим.

Наче щось у глибині острова прокинулося остаточно.

Ми рухались крізь ущелину мовчки.

Команда була виснажена, але ніхто не зупинявся.

— Ми точно йдемо туди? — тихо запитав Кайл.

— А в нас є вибір? — відповів Нік.

Попереду повітря виглядало інакше.

Щільніше.

Наче стіна. 
 

Я першою це відчула.

Жар у грудях змінився.

Не тиском.

А… тяжінням.

— Там щось є, — сказала я тихо.

Джеймс одразу подивився на мене.

— Що саме?

Я не знала, як пояснити.

— Наче… воно кличе.

Ми пройшли останній поворот ущелини.

І світ змінився.

Перед нами була брама.

Вбудована в саму скелю.

Старі символи, в’їдені в камінь.

І вогонь, що горів без полум’я.

— Це… храм, — прошепотіла Лінда.

Тиша впала миттєво.

Навіть вітер зник.

— Я не люблю храми, — пробурмотів Кайл.

— Це взаємно, — додав Стів.

Я зробила крок уперед.

І земля під ногами ледь помітно відгукнулась.

Символи на камені спалахнули.

Червоним.

— Не підходь різко, — сказав Джеймс, вже поруч.

— Я нічого не роблю.

— Саме це мене і хвилює.

Я скосила на нього погляд.

— Ти знову починаєш?

— Я не закінчував.

Я хотіла щось відповісти.

Але брама раптом “видихнула”.

І відкрилась.

Всередині було світло.

Не від факелів.

Не від лави.

А від самого повітря.

Воно світилось, як жар.

— Це неможливо… — прошепотів Берк.

— Але воно є, — відповіла я.

Ми зайшли всередину.

І храм закрився за нами.

Глухо.

Наче відрізав нас від світу.

У центрі зали стояв кам’яний круг.

А в ньому — порожнеча.

Але не проста.

Вона рухалась.

Як вода… але з вогню.

— Це не стихія, — тихо сказав Кайл.

Я зробила крок ближче.

І вогонь у мені відгукнувся.

Сильно.

Надто сильно.

Джеймс різко схопив мене за руку.

— Не торкайся.

Я обернулась.

— Чому?

Його погляд був серйозний.

— Бо це реагує на тебе.

Пауза.

— І я не знаю, що воно зробить.

Я повільно видихнула.

— Воно вже зробило.

І зробила ще крок.

Порожнеча в центрі храму спалахнула.

І вогонь всередині неї “подивився” на мене.

Наче впізнав.

— Олівія… — голос Джеймса став тихішим.

Але я вже не чула його повністю.

Бо в цей момент я зрозуміла:

це місце не випробовує нас.

Воно обирає.

І я вже стояла занадто близько, щоб відступити.

Повітря в храмі раптом стало надто щільним.

Наче саме світло тут мало вагу.

Кам’яна порожнеча в центрі залу пульсувала.

І дивилась на мене.

— Олівія, відійди, — різко сказав Джеймс.

Його рука знову схопила моє зап’ястя.

Але цього разу я не зрушила з місця.

— Я просто дивлюсь, — тихо відповіла я.

— Це не “просто”.

Порожнеча в центрі храму спалахнула.

І вогонь піднявся.

Але він не був схожий на той, який я бачила раніше.

Він не горів.

Він дихав.

— Це реагує на тебе… — прошепотіла Лінда.

— Я це вже зрозуміла, — відповіла я.

І зробила крок уперед.

— СТІЙ! — голос Джеймса став різкішим.

Але було пізно.

Бо вогонь “відповів”.

Полум’я вирвалося з центру кола.

Не назовні.

А в мене.

Я різко вдихнула.

І світ навколо зник.

Я опинилась не в храмі.

А в просторі, де не було землі.

Лише вогонь.

І тиша.

— Ти прийшла, — почувся голос.

Не чоловічий.

Не жіночий.

Просто… присутній.

— Хто ти? — тихо запитала я.

— Ти вже знаєш, — відповів він.

І вогонь навколо мене змінився.

Став чотирма потоками.

Вогонь.

Вода.

Повітря.

Земля.

Я завмерла.

— Це неможливо…

— Це ти, — сказав голос.

Різкий біль вдарив у груди.

І я знову опинилась у храмі.
 

Я впала на коліна.

Повітря різко повернулось.

Звуки — теж.
 

— Олівія! — Джеймс був поруч миттєво.

Його руки тримали мене за плечі.

— Дивись на мене!

Я важко вдихнула.

— Я… я була там…

— Де?

Я подивилась на нього.

І вперше не знала, як пояснити.

— Там були всі стихії.

Пауза.

Його обличчя змінилось.

— Це не просто храм, — тихо сказав Кайл.

— Це… замок вибору, — додала Лінда.

Я повільно піднялась.

Ноги тремтіли.

Але я стояла.

— Він сказав, що це я, — прошепотіла я.

Джеймс різко напружився.

— Хто сказав?

— Голос.

Пауза.

Він стиснув щелепу.

— Я не люблю те, чого не можу контролювати.

Я гірко всміхнулась.

— Тоді тобі не пощастило зі мною.

І вперше він не відповів одразу.

Я обернулась до центру храму.

Порожнеча знову була спокійною.

Але тепер я знала:

вона мене впізнала.

І десь дуже глибоко всередині я відчула ще щось.

Не вогонь.

І не воду.

Щось між ними.

— Нам треба йти, — тихо сказав Джеймс.

Я кивнула.

Але не відразу.

Бо я все ще відчувала цей голос.

І він не зник повністю.

Він просто чекав, коли я повернусь.

Храм ще не встиг повністю “заснути”, коли підлога під нами раптом загуділа.

Низько.

Глибоко.

Наче щось усередині скелі прокинулося вдруге.

— Це ще не кінець, — тихо сказав Берк.

— Дуже надихаюче, — пробурмотів Кайл.

Я стиснула карту в руках.

І вона… сама піднялась у повітря.

— Що відбувається? — різко запитав Джеймс.

Я не встигла відповісти.

Бо карта розгорнулась сама.

І світ навколо потемнів.

Храм зник.

Команда — теж.

Залишилась тільки я.

І голос.

— Нарешті… ти дійшла.

Я різко озирнулась.

— Хто ти?!

Переді мною з’явилась фігура.