Розділ 35

Ніч на Ігнісі не була темною.

Вона була червоною.

Скелі світилися зсередини, ніби під землею текла розпечена кров.

А повітря… все ще залишалося теплим, навіть коли сонце давно зникло.

Я сиділа трохи осторонь від табору.

Не хотілося говорити.

І чесно — не хотілося думати.

Але думки все одно приходили.

Особливо ті, де чиясь рука тримає тебе посеред вогню.

— Ти завжди втікаєш в тишу, коли щось переварюєш, — почувся голос позаду.

Я навіть не обернулася.

— А ти завжди це помічаєш.

Джеймс сів поруч.

Не надто близько.

Але достатньо, щоб я відчула його присутність.

— Це місце дивне, — сказала я.

— Це Ігніс, — відповів він. — Тут нічого не буває нормальним.

Я слабо усміхнулась.

— Це ти про мене чи про острів?

— Поки що не вирішив.

Тиша між нами була іншою, ніж раніше.

Не холодною.

І не незручною.

А… напружено спокійною.

Наче ми обоє тримали щось всередині і не домовились, хто перший це випустить.

— Ти сьогодні не відпустив мою руку, — тихо сказала я.

Він не одразу відповів.

— Це було необхідно.

— Для вогню?

— Для тебе.

Я повернула голову.

— Я не зламалась.

— Я знаю.

Пауза.

— Але ти могла.

Вітер приніс тепло з боку скель.

Я обняла коліна.

— Я не розумію тебе, — сказала я.

— Буває.

— Ні. Це постійно.

Він ледь всміхнувся.

— Це вже майже комплімент.

Я хотіла щось сказати.

Але раптом помітила рух.

На іншому боці табору.

Джек.

Він стояв трохи в тіні скелі.

Дивився прямо на нас.

Моє серце стиснулося.

Я різко відвела погляд.

Але було пізно.

— Ти теж його бачиш? — тихо запитав Джеймс.

Я кивнула.

Джеймс підвівся першим.

Різко.

— Я ж казав, що він не зник.

Я теж піднялася.

— Не починай.

— Я не починаю.

Його голос став холоднішим.

— Я продовжую.

Джек не рухався.

Просто спостерігав.

І це було найгірше.

Наче він уже виграв щось, про що ми ще навіть не знали.

— Ти з ним говорила раніше, ніж зі мною? — раптом тихо сказав Джеймс.

Я завмерла.

— Що?

Він не дивився на мене.

— Про карту.

Тиша.

— Це зараз важливо? — тихо запитала я.

Він нарешті глянув на мене.

І в його погляді було щось нове.

Не злість.

І не контроль.

А… напруга, яка довго мовчала.

— Мені важливо знати, хто має доступ до тебе.

Я різко видихнула.

— До мене?

— Так.

І ось воно.

Те, що весь день трималося на межі.

— Я тобі не річ, Джеймсе.

Він стиснув щелепу.

— Я цього не казав.

— Але звучить саме так.

Пауза.

Джек на відстані навіть не ворухнувся.

Наче спеціально чекав.

— Ти завжди так реагуєш, коли він з’являється, — сказала я тихіше.

— Бо він завжди з’являється не просто так.

— А ти завжди мовчиш, коли це про нас.

Тиша.

Довга.

Гаряча.

І вперше він не знайшов відповіді одразу.

А я зрозуміла:

це вже не просто ревнощі.

Це межа.

І ми обидва її тільки-но переступили.

Тиша трималася недовго.

Я ще не встигла відповісти Джеймсу, як повітря різко змінилося.

Наче хтось перекрутив сам простір.

Іскри в скелях згасли.

Навіть вітер зупинився.

— Щось не так… — тихо сказав Нік із табору.

І в ту ж секунду я побачила це.

Джек.

Він вийшов із тіні.

Не кваплячись.

Ніби мав увесь час світу.

— Я ж не заважатиму довго, — сказав він спокійно.

Джеймс одразу став між нами.

— Ти вже заважаєш.

Джек усміхнувся.

— Я просто прийшов нагадати.

Його погляд ковзнув на мене.

— Ти забула, хто ти була до нього.

Я стиснула руки.

— Я нічого не забула.

— Правда? — він нахилив голову. — А хто тобі вперше сказав про карту?

Тиша.

Я відчула, як Джеймс напружився поруч.

— Досить, — різко сказав Джеймс.

— А ти хто, щоб вирішувати? — спокійно відповів Джек.

Пауза.

І між ними знову щось клацнуло.

Я зробила крок уперед.

— Припини.

Джек подивився на мене.

— Ти завжди така, коли він поруч? Менш впевнена?

Я різко видихнула.

— Це не про нього.

— Ні? — він усміхнувся. — Тоді чому ти дивишся на нього, коли я говорю з тобою?

І тут я відчула, як усе всередині мене стиснулося.

Не страх.

А злість.

— Ти не маєш права приходити сюди і…

— І що? — перебив він.

— І ламати все.

Пауза.

І вперше його погляд став холодним.

— Це не я ламаю.

Він перевів очі на Джеймса.

— Це він тримає тебе занадто близько.

Джеймс різко зробив крок.

— Скажи ще раз.

Я стала між ними.

— СТОП!

І саме в цей момент земля здригнулася.

Зі скель вирвався вогонь.

Але це був не природний спалах Ігнісу.

Він був інший.

Чорний.

Золоті символи проступили в повітрі.

— Печатка… — тихо сказав Берк.

— Вони тут, — різко додала Лінда.

Джек навіть не здивувався.

— Ви їх привели, — сказав він спокійно.

Я різко повернулась до нього.

— Кого?!

Але він уже відступав назад.

— Орден.

І в ту ж секунду з неба впав перший удар.

Вогонь.

Не стихія.

А зброя.

Корабельна атака з повітря.

— ВСІ ДО ЗБРОЇ! — закричав Джеймс.

Команда розлетілася.

Все знову вибухнуло рухом.

Але я ще секунду стояла.

Між ними.

Джеком і Джеймсом.

І вперше це вже не було про нас.

— Олівія! — голос Джеймса прорізав хаос.

Я озирнулась.

Він дивився прямо на мене.

І цього разу там не було ревнощів.

Тільки страх.

— Йди до мене!

Джек зробив крок назад у темряву.

— Це тільки початок, — кинув він.

І зник.

Я побігла до Джеймса.