Розділ 29

Ми ще не встигли віддалитися від острова, як я знову відчула це.

Тепло в кишені.

Спочатку я навіть не звернула уваги.

Але воно ставало сильнішим.

— Ні… — прошепотіла я сама собі.

Я повільно опустила руку в кишеню.

І завмерла.

— Що таке? — одразу запитала Лінда.

Я витягнула порожні пальці.

— Вона… зникла.

— Знову? — Кайл підняв брови. — Ти серйозно вмієш втрачати легендарні речі в промислових масштабах.

— Це не смішно.

Але перш ніж я встигла роздратуватися по-справжньому…

повітря переді мною змінилося.

Наче щось розрізало простір.

І прямо в повітрі, над палубою, з’явилися тонкі золоті лінії.

— Ви це бачите?! — різко вигукнула Роуз.

Лінії згущувалися.

Формувалися.

І за секунду…

карта висіла в повітрі.

Не в руках.

Не на столі.

А просто… у просторі.

Жива.

Світна.

— Це неможливо, — прошепотів Стів.

— Вона не впала… — тихо сказала я. — Вона повернулася.

Карта повільно розгорнулася сама.

І на ній більше не було острова, де ми були.

Замість нього з’явилася нова точка.

Темна.

Глибока.

Наче порожнеча.

— Що це за місце? — запитав Берк.

Джеймс нахилився ближче.

— Я такого не бачив.

— Це океан? — Лінда примружилась.

— Ні, — відповів Нік. — Це щось інше.

Карта раптом спалахнула сильніше.

І всі символи затремтіли.

Наче вона намагалася нас попередити.

І тоді сталося найгірше.

З неба.

Прямо з повітря.

На карту впала крапля темної води.

Не морської.

І не дощу.

Вона була чорна.

І в ту ж секунду лінії на карті здригнулися.

Ніби від болю.

— Що це?! — різко сказав Джеймс.

Я зробила крок назад.

— Я не знаю…

Але карта вже не слухала.

Вона різко розвернулася в просторі.

І показала інший бік.

Те, чого раніше не було.

Символи.

Чотири.

Вода.

Повітря.

Земля.

Вогонь.

І між ними — п’ятий знак.

Який я бачила вперше.

І від якого в грудях стало холодно.

— Це… п’ята стихія, — тихо сказала Катара.

— Яка п’ята стихія? — різко запитав Кайл.

Ніхто не відповів.

Бо навіть Джеймс мовчав.

Карта різко згасла.

І впала мені в руки.

Але тепер вона була іншою.

Важчою.

Наче прокинулася остаточно.

І вперше я відчула:

це вже не просто шлях.

Це виклик.

І він більше не чекає.

Карта ще тремтіла в моїх руках.

Наче жива.

Наче щось у ній прокинулося остаточно.

— П’ята стихія… — повторила я тихо.

— Це неможливо, — одразу сказав Кайл.

— Усі знають лише чотири, — додала Роуз.

Джеймс не зводив очей із карти.

— Не всі легенди — вигадки.

Його голос був серйозним.

Надто серйозним.

Раптом повітря різко змінилося.

Вітер стих.

Хвилі під кораблем стали важчими.

Наче море… затримало подих.

— Щось не так, — сказав Нік.

І в ту ж секунду з горизонту з’явився силует.

Не один корабель.

Три.

— Вони тут, — холодно сказав Джеймс.

— Як швидко вони нас знайшли?! — вигукнула Лінда.

Я стиснула карту.

— Це через неї.

— Так, — кивнув Джеймс. — Вона їх і покликала.

Кораблі мисливців розходилися півколом.

Вони більше не тікали за нами.

Вони нас оточували.

— Це пастка, — сказав Стів.

— Вітаю, — буркнув Кайл. — Ми знову в центрі подій.

Але ніхто не сміявся.

Бо тепер це було серйозно.

Дуже серйозно.
 

І тоді я це відчула.

Не вітром.

Не магією.

А десь глибше.

Наче щось у морі відгукнулося.

І карта в моїх руках знову засвітилася.

Але цього разу світло було не блакитним і не золотим.

Воно стало темно-срібним.

— Що це означає? — прошепотіла Лінда.

Я не встигла відповісти.

Бо з води під кораблем піднялася хвиля.

Але вона не була звичайною.

Вона застигла.

Наче час зупинився.

І в цій тиші пролунав голос.

Не з карти.

І не з храму.

З моря.

— ВОНИ НЕ ЗА ВАМИ.

Усі завмерли.

— Хто це сказав?! — різко вигукнув Кайл.

І тоді поверхня води розійшлася.

Із неї піднялася темна тінь.

Не людина.

Не істота.

Щось між.

І вона дивилася прямо на мене.

— ВОНИ ЗА КЛЮЧЕМ.

Я відступила на крок.

— Яким ключем?..

Тінь повільно підняла руку.

І вказала на карту.

— ВОНА ВІДКРИЄ ТЕ, ЩО МАЄ СПАТИ.

І в ту ж секунду з одного з ворожих кораблів ударила магія.

Сильний потік повітря врізався в наш борт.

— АТАКА! — закричав Джеймс.

Все вибухнуло рухом.

Вогонь.

Вітер.

Вода.

Метал.

Крик.

Команда розійшлася по палубі.

А я залишилася з картою.

І з тінню в морі.

— Що ти від мене хочеш?! — крикнула я.

Тінь затремтіла.

І останнє, що я почула:

— ПІДЕШ ЗА КАРТОЮ — АБО ВТРАТИШ УСЕ.

І вода вибухнула хвилею.

— ОЛІВІЄ! — голос Джеймса прорізав хаос.

Я різко обернулася.

Ворожий корабель уже стріляв.

Море горіло.

І вперше я зрозуміла:

це вже не просто погоня.

Це початок війни.